Повернення блудної доньки

Доброї ночі, мої букнетівці! 

Санька не спить, знову творячи для вас неймовірні історії та несучи у цей світ магію та драконів!

Зараз ті, хто натрапив на цей допис, невіруюче зведуть над переносицею брови та фиркнуть: "Де носило цю... мисткиню, блін? Де пропадала весь цей час?".

Усі, хто переживав куди це я поділася, чого це не поширюю свої блоги і чому статус моєї книги Букнет зненацька визначив з "оновлюється регулярно" на "оновлюється повільно", як я рада, що ви скучили за мною! Скучили ж? Звісно, скучили! Як можна було не сумувати за самою Феєю Морганою (То я, Фата Моргана, раптом що)? 

Всім тим, хто думав, що те молоде самовпевнене дівчисько, яке писало тут щось про те, що стане справжнім письменником, раптом кинула цю справу, як обридлу іграшку, та тим, хто вже встиг розчаруватися в мені: Ха! Чорта з два! Я нікуди звідси не подінуся. Принаймні назавжди. Слово Саньки.

За час моєї вимушеної відсутності, сталося стільки всього... Ви б знали!

Я встигла побувати на п'ятьох уроках з курсів підготовки до НМТ з історії України, перевестися з одного класу у паралельний (дуже весела історія, ні), трішки (тобто дуже мало) пописати в рукопис, обрати сукню на парадні виходи та заходи випусконого 11 класу, почати читати літературу на літо (від якої я трішки в щоці, якщо чесно) зносити нові сережки, бо лише нещодавно проколола вуха та... Зараз буде коронна новина!

У мене у мочках вух застрягли силіконові заглушки від гвоздиків!

А, класно як, га? Оце я героїня. 

І вони, народ, не виймаються. Сережка виймаються та вставляються, а заглушки - ні. Я проплакала цілий вечір, а потім вирішила, що віднині це буде моя родзинка, а молодша сестра може записати мене в телефоні як "Сашка. Силіконове вухо". Якщо хтось знає як витягти ці дрібнички чи стикався з подібним, будь ласка, допоможіть, бо ми з мамою перепробували все. Та щось підказує мені, що таки доведеться звертатися до хірурга чи інших спеціалістів.

Щодо переведення з класу у клас, тобто з класу "Б", в якому я була від самого початку школи, до класу "А", іншими словами - паралелі. Усі цю жалісливу історію про те, як мене не надто любили однокласниці та відверто обговорювали поза спиною, як забували про моє існування як людини і згадували лише перед заліками та керешками, говорити не буду. Розповім максимально коротко.

У нашій школі заведена традиція, яка полягає у тому, аби кожен випускний 11 клас (а саме дівчата) були в однакових сукнях на перший дзвінок, останній дзвінок, день учителя та решту свят та заходів. Ми з однокласницями дуже сварилися на рахунок вибору цих суконь, який почали ще у жовтні минулого року. 

Комусь не подобався колір, комусь фасон. А одна дівчинка, чия мати і займалася замовленням суконь, раптом вирішила, що особлива та весь вибір залежатиме особисто від неї. Словом, на мою пропозицію розглянути щось з темніших відтінків, адже "молочно-ванільний" виглядатиме аж ніяк не практично та негарно, її матір "псіханула" (вибачте на такому слові) та заявила, що однакових  суконь у нас не буде і її все дістало. Робіть, короче, що хочете.

Ми й не надто засмутилися, якщо чесно, бо ж тепер кожна дівчинка могла вдягти таку сукню, яку захоче сама. Я теж уже замовила сукню і не підозрювала ні про що кепське до одного прекрасного (ні) червневого ранку. Того дня я випадково дізналася, що всі мої однокласниці, окрім мене та моєї близької подруги, яка теж висувала пропозицію розглянути інший колір, потай замовили собі однакові сукні. 

Вони дружно вирішили виставити мене та мою подругу білими воронами на святі першого дзвінка, і це вдалося б їм, якби я не дізналася цієї нещасної правди. Як же образливо та гірко на душі мені було!

Та моя мама не розгубилася й вирішивши, що нічого з такими людьми та їхніми батьками співпрацювати, організувала мій перехід у паралельний клас. Все обійшлося по тихому і без скандалів, бо я їх терпіти не можу. Нікого з колишніх однокласниць я не хочу образити, але це було якось не по-людськи. Та "разборак" ні я, ні мої батьки вирішили не влаштовувати та залишити тих дівчат на розсуди їхньої власної совісті.

Тому зараз все добре. Але мені все одно знадобився час, щоб приймати зраду тих, кого я вважала за однокласниць довгих 10 років...

Та не хвилюйтеся! Саньку не підіб'є така нікчемна життєва ситуація, як інша сукня у 11 класі! Дурниці це все. З усім я впораюся та житиму довго й щасливо.

Щодо новин з приводу моєї творчості, то я з усіх сил працюю над своїми "Елементорами" та самовпевнено планую дописати книгу до Нового Року, а на початку наступного літа надрукувати її своїм коштом. Можливо, навіть влаштую розіграш тут або на своїй сторінці в Інстраграмі. Тож, чекайте! 

А доти, читайте мою книгу та чекайте нових частин. Завтра, за звичаєм, о 8.00 вийде уже Розділ 16. Сподіваюся, серед вас уже є ті, хто прочитав попередній та з нетерпінням (чи хоча б з цікавості) чекає на новий!

А поки ловіть уривок з сестрами Шор:

— В усіх нас свій життєвий шлях. У кожного своя мета. Ми ж маємо чемно прийняти її та виконати, задовольнивши волю Верховної Жриці. 

— Яка ж моя мета? – глухо запитала Моллі, звівши на сестру замислений погляд, в якому вправно сховався відчай. – Який життєвий шлях у мене, і чи можливо не збитися з нього? 

Мія з невизначеним зітханням пригорнулася до неї. 

— Ох, Моллі, не знаю, що тобі доведеться зробити для того, аби потішити Велику Долю, але я впевнена, що вона гідно нагородить тебе. Ти заслуговуєш на те, щоб бути щасливою. Пообіцяй, що станеш щасливою.

— Обіцяю.

— Я прошу обіцянки не собі. – не прийняла її слів Мія. – Ти повинна заприсягтися бути щасливою сама для себе. Інакше в тебе нічого не вийде, розумієш?

Трохи філософських думочок вам із майбутнього розділу. Якийсь настрій у мене такий останнім часом. Замислений. Увесь час думаю та хвилююся про все на світі! Про книгу, її друк, майбутніх читачів, екзамени НМТ, вступ у ВНЗ, випускний...

Словом, йой. 

Та я вірю, що все буде добре. І мені все до снаги.

Сподіваюся, цей допис був змістовним та цікавим. І ви, мої дорогі, нарешті дізналися де ж вашу Фата Моргану носило і над яким морем. 

Усіх люблю та обіймаю! А ще обіцяю не зникати так на довго. 

А щоб вам було не так сумно, наступного разу приготую вам гумореску Павла Глазового. Просто геній гумору, обожнюю його!

Чекатиму на ваші реакції та зворотній зв'язок. з нетерпінням, бо страшенно скучила за вами! Хочу усіх обійняти та "затискати" до напів смерті. То в мене такі напади ніжності іноді, звикайте. Тож, усім па-па, та поцілунки у щічки.

До зустрічей!