- Куди це ти зібралась? - ричить незадоволено. По-іншому він зі мною не говорить, лише таким тоном. - Ти забула, що під домашнім арештом?

Піднімаю на нього погляд і посміхаюсь. Здаватись розслабленою і байдужою поруч з ним важко дається. Лише варто глянути в ці шалені очі і все всередині стискається від неприємного відчуття. Він ненавидить мене і він цього не приховує. А після того, що я накоїла, Макс готовий стерти мене з лиця землі. Сама вже шкодую, що все те затіяла, через ту дівулю в мене тепер одні проблеми.

- Ти напевно забув, мені можна виходити з дому, - спокійно відповідаю. - Я маю умовний арешт і це не означає, що я ув’язнена в цих чотирьох стінах.

Залишаю помаду і піднімаюсь з пуфика. Повільно проходжусь по кімнаті на тремтячих ногах. Відчуваю, як прискіпливо Макс на мене дивиться, та стараюсь не звертати на нього уваги. Беру сумочку і закидаю на плече. Все, я готова. Залишається оминути велику перепону з м'язів і злості, котра стоїть між мною і дверима.

- Суд був до тебе занадто м'який, - сухо говорить і робить крок в мою сторону, хочеться відступити, але стримуюсь, не можна показувати, що він мене лякає. - Скажи дякую моєму татові, котрий всіма силами витягнув тебе, щоб не соромила наше прізвище і сім'ю. Але я так просто це не залишу. Ти будеш сидіти ув’язнена у своїй кімнаті, поки не знайду для тебе відповідне покарання.

- Хочеш пограти в борця за справедливість? - піднімаю брови. - Знайди собі іншу жертву. А мене облиш. І дай пройти, я запізнююсь на вечірку. Мене вже друзі чекають.

Насмілююсь ступити в його сторону, хочу оминути нестерпного брата і вийти з кімнати. Та він мені не дає спокою. Ловить за лікоть міцним захватом і втискає у своє пружне тіло. Наші погляди зустрічаються і я бачу в його очах бурю емоцій. Не можу зрозуміти, що коїться в його душі, але дух перехоплює, і я завмираю в очікувані.

Останнім часом Макс мене лякає такою поведінкою. Ми ніколи не були близькими, та зараз між нами прірва, на дні котрої кипить лава.

- Ти не зрозуміла мене, Міло, - обпалює гарячим подихом обличчя. - Ти покарана. Мною. І якщо для цього потрібно застосувати силу, я це зроблю. Занадто багато тобі дозволялось і це зіпсувало тебе.

- Ти справді вважаєш, що я живу в шоколаді? - сміюсь йому в обличчя. Ми живемо в одній квартирі, та наче на різних планетах. Макс взагалі нічого не помічає.

- Звичайно, ти маєш все, - дорікає статками. - Мій батько прихистив вас, прийняв тебе як рідну, постійно закриває очі на всі твої вибрики. Ти маєш бути вдячна за те, що проживаєш тут.

Тепер я сміюсь на весь голос і це скоріше від істерики, ніж через веселощі. Він тільки що сказав точно, як його татуньо. Хоч би діяти так само не почав.

Максу не подобається моя реакція і його пальці сильніше впиваються мені в шкіру. Зойкаю і кривлюсь від болю, вдивляюсь в кам'яне обличчя зведеного брата.

- Від сьогодні ти не вийдеш за поріг квартири, поки не знайду для тебе відповідного покарання, - шипить на мене. - То ж можеш роздягатись і вкладатись спати.

Макс мимохідь ковзає по моєму тілу. Наче нічого особливого, але я починаю тремтіти.

- Ти не посмієш, - видавлюю з себе, хоч добре розумію, що він здатен на все.

Зі мною він не буде няньчитись. Він схожий на свого батька, завжди добивається, чого хоче. При згадці вітчима пробігається мороз по шкірі.

- Посмію, - хижо посміхається, задоволений моєю реакцією. Нахиляється і шепоче. - Я виховаю з тебе хорошу дівчинку.

https://booknet.ua/reader/ne-rdna-dlya-mazhora-b416947?c=4493917&p=1