Гра в слова. Оповідання.

Привіт всім. Я вже написала оповідання для челенджу "Гра в слова". Як на мене, це було цікаво. Дякую за такі слова авторам та читачам. А саме:

Марина Тітова — Затишок, Ніка Цвітан — Оптимізм, Лада Короп — Глясе, Вікторія Вецька — Сонечко, Іра Майська — Пристрасть, Наталія Силенко — Халепа , Олеся Мрійниця — Холодний душ, Віка Лукашук — Київ та Хрещатик, Lina Dickson — Чорнобрива, Оксана Зоря — Окуляри, Юлій Череп — Обійстя, IRMA SKOTT — Дурбецало, Dana N — Гугнявити, Олеся Глазунова — Курдуплик, Ален Стеллс — Поцілунок, Hanna Trunova — Смак. Сподіваюсь ні про кого не забула та всі слова використала :)

А, тепер саме оповідання, але спершу декілька слів про нього. Оповідання вийшло на більше, ніж 8 тисяч символів (писати менше у мене не виходить) :) Тому тут буде лише невеликий фрагмент. Все оповідання можна прочитати тут.

Несподіване знайомство

Прокинувшись о восьмій ранку у своїй затишній квартирі, я зрозуміла, що мені треба на роботу. І я не можу запізнюватись, адже мене чекають пацієнти. По професії я — лікар-кардіохірург. Маю багато пацієнтів, я б сказала, що занадто багато. І це мене вимотує дуже... Я просила аби декілька пацієнтів передали іншим лікарям, у яких пацієнтів набагато менше, але головний лікар, дурбецало старе сказав "ні". Його слова були приблизно такі "Тільки ти можеш мати стільки пацієнтів, тільки ти можеш з ними справитись". Дякую звісно, що він в мене вірить. Але я скоро зляжу як той кінь в Одесі. А вдячності за мою роботу ніякої, зарплатня також відповідає "вдячності".

Вставши з ліжка, я відкрила завіси та відчинила кватирку. За вікном сонечко сяє як влітку та пташки співають, але зараз лише весна. А саме березень... І свято. Свято, яке подобається всім дівчатам, а саме 8 березня. Та для мене це звичайний день. Адже не має кому мені й букет тюльпанів подарувати... Між іншим, моїх улюблених квітів. Ну, нічого поїду на вихідних до батьків, а там на обійсті багацько цих квітів.

Перед тим як піти на роботу у мене є ритуал. Спочатку холодний душ, щоб прокинутись повністю, а після чашка запашної кави. Якщо день почнеться не з цього, то настрій зіпсований. Але я сподіваюся, що сьогодні день буде чудовий.

Після цього ритуалу, я поїхала на роботу. Вийшла на вулицю та вдихнула свіже повітря. Як воно подобається мені, що просто ах. Початок весни це чудово, адже все оживає, прокидається та цвіте. А головне це звук природи, який навіть у місті чутно.

Робочий день почався три години тому, усіх своїх пацієнтів обійшла. Всі на щастя добре себе почувають. Я вирішила перед складною запланованою операцією посидіти в кабінеті та випити чашку кави. Останнім часом тільки каву й п'ю. Тільки но зробила один ковток цієї кави так мене викликав до себе головний лікар.

Я зайшла до нього.

- Викликали?

- Так. У мене до тебе є розмова — ці слова ніколи не віщували щось хороше. Навпаки вони казали про те, що зараз головний лікар буде або щось просити або ще щось.

- Яка саме розмова? Про що?

- Я б хотів, щоб ти взяла собі ще два пацієнти. Світлана пішла у декрет, тому...

- Ви звичайно пробачте, але у мене й без цього багато пацієнтів. Я не робот аби працювати за всіх — мене це вже дратує. Здається, що він просто поставив мене перед фактом, що вони вже мої — якщо ви мені дасте цих пацієнтів, то я звільняюсь. Бо з таким відношенням до мене та моєї праці... Я більше працювати тут не можу... Так, я зроблю операцію цьому чоловікові та на цьому все!

- Ну, я вас не тримаю, якщо хочете йдіть.

Я вийшла з кабінету вся роздратована. Ще двох пацієнтів та він взагалі з глузду з'їхав!?

Я дійсно зробила операцію чоловікові, а після поклала заяву на звільнення головному лікарю. Він без питань її підписав.

Я вийшла з лікарні. І наче ожила, мене тут нічого не тримає. Щоб покращити свій настрій, я вирішила пройтись по Хрещатику. Мені подобається центр міста, тому коли я гуляю у центрі настрій автоматично покращується.

Йдучи вулицею, я гугнявила собі про ситуацію, яка заставила мене звільнитись.

- Ну й курдуплик цей головний лікар. Хоча йому більше підійде слово курдупель. А ця теж мені, в декрет вона пішла. Може й мені так? Ах так у мене ж навіть чоловіка немає, а я вже про дитину думаю... Нехай роблять, що хочуть. Хотіла б я подивитись на них, коли всі мої пацієнти "ляжуть" на плечі всім лікарям — я почала посміхатись. І навіть не помітила як об щось зачепилась та почала падати. Та впасти я не встигла, бо мене підхопив якийсь чоловік.

- Обережнішою треба бути — сказав він та усміхнувся.

- Дякую, що не дали мені впасти.

- Та то пусте. У вас нічого не болить?

- Начебто все у порядку... Хоча ні. Нога болить — я скривилась від болю.

- Вам треба у лікарню.

- Ні, я впевнена, що нічого страшного... Зі мною таке часто буває. Як то кажуть "Знаю, вмію, практикую" — я почала сміятися.

- Зрозуміло. Слухайте, а може, щоб ваша нога перестала боліти вип'ємо по чашці глясе?

Кому передати естафети гадки не маю, бо мало спілкуюсь на цьому сайті та й взагалі. Сподіваюсь, що буду з кимось спілкуватись :)

Спокійної та мирної усім ночі :)