Раз слово, два слово — оповідання готово! 

Ну що ж, презентую вам й свою вишиваночку, в рамках міжавторського челенджу "Гра в слова". І хочу зазначити наступне. Я не знаю чому, але слова, які ви надиктували мені, ідеально вклеялись у мою задумка полотна:))) Сердечно дякую, що всі, без винятку, мені вгодили!)))) То мабуть доля така)))

І ще одне. Маю такий грішок, що "позичила" деякі словечка з оповідань інших авторів)) Нехай то буде закріпленням матеріалу, добре?) Просто вони теж ідеально вписувались у моє мереживо:))

Топ моїх страхів

Вірогідно, теревенити з коліжанкою варто було трохи менше. Та ми бачимось раз у п'ять років, тому нас було не зупинити. Так і вийшло, що пів дня обговорювали останні новини та ділилилися враженнями щодо стосунків, роботи, гучних подій в країні за цей час — і ледь розпрощалися. Та й то тільки тому, що мою любу цімборашку від мене насилу забрав її чоловік. Бачте, зморився він з малюками сидіти, не витримує горе-татусь, материної уваги та... зовнішньої частини грудної клітини, бачте, потребує дехто. Не горе-татусь — діти!.. А може й він. Хто їх зна, цих татусів? А нам би з Асею якби і тиждень на обговорювання дали — все одно було б мало! Не так, через те, що багато всього, а просто хочеться виговоритися.

Як наслідок — тепер на мої плечі випала надважлива місія потрапити додому до комендантської години. А що ж, як то кажуть, щоб рибу їсти, треба у воду лізти, якщо любиш шашлик — люби і мангал розпалювати.

Здавалося б, не складне завдання, проте я, трясця моїй довбешці, не допетрала викликати заздалегідь таксі, і тепер мені доводиться по темним вуличкам свого Захаращенська перебирати саменькій швиденько своїми ніжками. А для більшої швидкості я ще й обрала короткий шлях!

Та щоб я скисла, як свіжий борщ під час постійних відключень світла! І чим я тільки думала, коли ступала на цю криву та слизьку (в прямому сенсі) стежку? Чому навіть не подумала, що грунт після дощу має властивість ставати багнюкою?

Майже опівніч. Занедбаний парк. Холодна, непроглядна ніч після дощу. І я. Десь зовсім неподалік влаштували какофонію цвіркуни та виють собаки... Втім, я живу на околиці нашого "великого села", як любимо ми, жителі Захаращенська, говорити на своє маленька містечко, тому не здивуюсь, якщо то виють вовки. Тож, якщо стисло — непоганий початок жахастика.

Цей парк багато хто обминає манівцями. Зазвичай і я теж. Але не сьогодні. Той факт, що цій місцевості не відома електрифікація та інших див технологій, крім місячного та зоряного сяйва, мене чомусь десять хвилин тому ніскільки не бентежило. А дарма!

Колись у цій парковій зоні, що скоріше нагадують лісові хащі, знайшли три чи чотири жіночих тіл, які стали жертвою серійного гвалтівника. В останнє це було років п'ять тому. Мені наснився після цього кошмар, як я стаю наступною жертвою того вбивці. І яка тепер ймовірність, що то був не віщий сон? Шкода, не пам'ятаю чи бува не з четверга на п'ятницю він мені наснився?..

Згадавши про сон, моя рука з телефоном, на якому був увімкнений ліхтарик, починає тремтіти. Щоб не думати про те, чи гарним я буду трупом і згадувати, яка на мені білизна, я присягаюся собі під наглядом широкого неба, — якщо я виживу цієї темної ночі — то точно піду до дантиста, адже після таких емоцій вже ніщо мене не страшить, навіть сверло в зубах!

Раптовий шурхіт змушує серце забитися скоріше. Воно влаштовує бунт. Ледь стримую його, за міліметр від стрибка, в якому воно могло вийти з моєї груднини.

Там хтось йде? Ймовірніше крадеться.

І що це може бути? Хтось мені розповідав, що тут знаходять собі притулок нечийні пси. Багато псів... Сповільнюючи крок, бо страшено боюсь спричинити гонитву та відчути ікла на своїй литці, молюсь аби то все ж був не пес. Будь ласочка, можна то буде примара позаду мене? А може й бабай.
Чи, вампір, чи стрига, та будь-яка мара, аби не собака або вовк!

Душа криком уже кричить, хоч я і зціпила зуби, бо всі лідери моїх страхів зібралися докупи та й мене катують. Найбільше я боюсь гавкаючих писків, маніяків і темряви. Що ж. Здається це комбо. Мені сьогодні таланить.

Цієї митті жалкую, що я не мольфарка. От би мати таку силу, з якою б могла розігнати морок нічний! Разом із тим відігнала б подалі всю нечисту силу, якою б вона не була. Ех, а ще б не погано було бути б ромбоікосододекаедром. Цей багатогранник взагалі немає страхів! Оце йому щастить! Єдине, що може боятися, так це те, що ніхто не зможе вимовити його назву.

На мить відволікшись на геометрію та точні науки, раптово згадую, що я ж за гороскопом скорпіон! І, взагалі-то, це скорпіонів усі жахаються! То чому наразі в мене дрижжать колінця? Не має так бути!

Наважившись подивитись страху в очі, неквапом повертаю тулуб у бік своєї біди. Кхм, а це, все-таки, ніяка не мавка, яка помилилася та замість лісу оселилася в нашому парку... У світлі свого ліхтарика, серед розлогих дерев і зламанного гілля, я бачу чорне створіння! Воно щойно перескочило від одного пенька до іншого і тепер тупцюється на місці. Моє щастя, що поки що не нападає...

Щоб не накликати на себе біду телефонним світлом, я по-маленьку починаю задкувати, озираючись час від часу на хвостатого. Однак, вже за кілька секунд, кожний мій крок відлунням відбивається десь віддаля. Здалося, наче то й не мої кроки. Невже, не я одна вештаюсь парком у цей час?

Цього разу не вдаюся до здогадок. Просто обертаюся на звуки. Людиноподібна тінь, на вигляд, не зовсім жіноча, тому не моя, одразу ж кидається в очі.

Перша думка: "Маніяк!" Друга: "Тікати!" В нашій тріаді ймовірно хтось третій зайвий. Тож меншим лихом я обираю пса. Чотирилапі в деяких випадках добріші за людей.

Розпочавши ретроградний рух, я навмисне наводжу ліхтариком на місце, де має знаходитись пес. Але, чи то я перелякана така, чи пес кудись подівся, та чорний силует ніде не знайду... А тим часом кроки позаду стають все ближче... Підозра, що я натрапила на перевертня не дають спокою думкам...

Зненацька кроки припиняються, а трохи подалі промайнула чорна цятка. Ну точно перевертень! Які ще сумніви тут мають бути?

Але, наступної митті, і цятка, і людська тінь зарухались одночасно. Що ж, я не фанат "Сутінок", а втім і не Белла. Тож, досить цих нісенітниць. Всі знають, що вампіри, ельфи та все таке — лиш вигадка. А я здибалась, либонь, з маніяком і собакою. Звичайними такими.

Катавасія в думах, спершу утворивши хаос, тепер розсипалась золою в вітрянім потоці. Моя фантазія часом навіть мене дивує. Тому, прийшовши до тями, вирішую діяти навипередки:

— Не ходіть туди! Там злий пес!

— Он як? А ви на нього полюєте, що завмерли на місці? — чую у відповідь чоловічий бас.

Ого, який голос! Не знала, що серійний вбивця може мати таке оксамитове звучання!

— То мені просто лячно, — відказую, замислившись.

А що, як насправді він мій рятівник? Ось, хто врятує мене від собаки! Саме так! Принц, який, вийшовши на світло, на фоні місяця й зірок, троянди мені подарує та мене в оберемок згребе, а будь-кого і будь-що, що нестиме мені небезпеку, в пилюку перетворить!

Ага... І в нас буде велике та щире кохання та помремо ми в один день... А якщо точно, то саме сьогодні від зграї голодних вовкодавів на цьому місці...

Та бадилля кукуридзи мені, а не троянда! Та щоб блекоти об'ївся той принц! Він щойно потрапляє в світло софіту мого ліхтарика. І мущу зазначити — це видовище ще те!

Чоловік не виглядає, як принц або гвалтівник. Скоріше, як безхатька. Занехаяний, в мішкуватих балахонах, він, напевно, ніколи не чув, що таке барбершоп і стиль. Безхатько — як є, в первозданному вигляді, запевняю... Тільки від нього не тхне огидно, а, нібито, навпаки смачно — кавунчиком. Мабуть він новенький у цій вуличній справі.

Втім, на мій подив, чоловік несподіванно дістає зі своєї великої кишені новенький IPhone та теж вмикає функцію "ліхтарик". Ого! Оце живуть безхатьки! Цікаво, це він наколядував біля церкви на цю цяцьку чи десь підібрав, бо якесь одоробло тупеньке загубило? А я оце працюю, майже без вихідних, від місяця й до місяця, а зарплатня щоразу витрачається, то на харчі, то на сплату комунальних послуг, то на підтримку здоров'я, а придбати дорогий гаджет і не взмозі. Хоча, воно й зрозуміло чому так! На відміну від мене, безпритульний не сплачує нічого за житло та його не хвилює знеструмлення чи підвищення тарифів на електроенергію, от він й може дозволити собі назбирати на IPhone або з чистим сумлінням, бо ж стресів не має, забрати чуже, а я ні. Людина все сама в житті собі ускладнює.

— А де ви бачили собаку? — питає він мене, повернувши з думок у реальність, після того, як обернувся навколо своєї осі.

— Та он же, — вказую на місце, де в останній раз помічала зубастика.

Чоловік скуйовджує, і без цього своє неохайно зачесане, а радше, зовсім не розчесане, волосся, яке робило його схожим на гриб.

— То ж пакет, — вражає незнайомець мене знову.

— Як пакет? – не вірю його словам, тому біжу, вже без остраху, до чорної цятки.

Трясця! Правду казав мені дід: "Мусай перевіритися в офтольмолога. Постійно за комп'ютером і телефоном тим. Навіть поїсти не можеш без своїх іграшок! Так зір зіпсуєш!"

От дідусь! Та щоб йому гикалось! Таки накаркав! Щось зовсім погано бачити стала далеко... Вже пакет із собакою переплутала! Гаплик!

...Аж гульк! Майже біля моїх ніг щось заворушилось і чкурнуло на дерево. Саме такий звук я розчула, коли спіймала перший переляк. Мені стало цікаво, що ж то таке мале швендяє вночі та не трапляє на мої очі? Собаки наче ж не мавпи і деревами не лазять. Якщо не пес, то... невже привид?..

— ...Білочка! — радість переповнює мене і я починаю сміятися. — Це білочка! — вигукую знову. — І не одна! — насилу встигаю вбачити рухливих тваринок на дереві.

Нечупарний незнайомець косо позирати стає. Примітивши це, я ще голосніше сміюсь. Такий в нього вираз обличчя смішний!

— Панянко, ви мене здивували. Така гарна, молода, а вже втекли з психлікарні.

Слова некукібного завершають мої веселощі. Все-таки він не маніяк. Такими балуваними квіточками, котрі перебирають жертвами, вбивці не можуть бути. Втім, й щодо статусу безпритульного я щось сумніваюсь тепер.

— Якийсь ви неправильний безхатько. Ви мали б вміти компліменти говорити, а не принижувати. Я чула такий стереотип, що безхатьки найкращі джентельмени.

— Який я вам безхатько, дівчино?!

— Такий собі, звичайнісінький. Капустинкою одягненний, ще й у безформений одяг, місцями дірявий. Типовий бурлак!

— Це мода така! Одяг, між іншим, від Вітона і Гуччі! — розсерджується незнайомець.

— Я й бачу. Доношувати вам віддали? Молодці Вітя й Гучя! Благодійністю займаються.

— Це я благодійністю займаюсь. А вони відомі на весь світ дизайнери, — пирхає чоловік і свої непричесані патлі з очей перекидає на лоба, ніби кажучи таким жестом, який він гордовитий та величний.

— Ага, а я народна балерина, — чомусь розпирає мене й далі та свербить жартувати. Ймовірно посттравматичний шок після зляку. Ще скоро й трусити почне.

Розуміючи, що чомусь мені не хочеться, щоб незнайомець подумав, що я не при розумі, я вирішую заспокоїти свої амбіції. Тож поки він насуплюється, реабілітуюся в його очах:

— Гаразд. Зізнаюся — жартую. Не балерина я, а всього лиш бариста. І, на жаль, звання народної баристам не дають. А щодо благодійсності... В мене є зефір. Хочете? Ви, мабуть, голодні? — скорочую відстань між нами і пропоную йому, простягнувши руку, смаколик у шоколаді, добру справу бажаючи зробити.

— Дякую. Не голодний. Ви краще білочок своїх нагодуйте. Їм буде корисніше. А мені вже час. Додому потрібно за п'ять хвилин дійти. А вам із вашими білочками та собаками бажаю удачі, — прощається він і обминає мене, мою доброту своєю саркастичність зачепивши.

Проте, я не поспішаю ображатися, вловивши слово "додому". Мені стає враз соромно. Все стає на свої місця, а в голові розвидняється, наче на світанку.

Він не безпритульний! А нічка місячна та тиха, а не така вже й темна. І, здається, я читала на просторах інтернету, що вуличних собак з цього парку минулого місяця відловили... Отже, то все текіла! І страхи, і глузування — все вона! Ми ж з Асею чого так довго гомоніли? Бо текіли було багато, а багато текіли швидко не вип'єш.

Однак залишатися на самоті в цих хащах я й досі не горю бажанням, тому, збагнувши свої помилки, прискоренним темпом розпочинаю біг. Хочу наздогняти хлопчину. Можливо, якщо на нього подивитися при денному світлі, то він виявиться нічогеньким? Моя велелюбна натура вельми воліє дізнатись про це.

— Якщо серйозно, то я теж займаюсь благодійністю час від часу. Але останні роки здебільшого роблю донати для військових... До речі, мене звати Ангеліна і я до смерті страшуся собак, темряви та прогулянок наодинці в цьому парку. А ще у мене короткозорість. А як твоє ім'я, модник? — порівнявшись із ним, запитую його.

— Ян. І я волонтер. Збираю на дрони та автівки цим самим військовим, надсилаю їм гуманітарку. А ти чому мене наздогнала? Хочеш зробити донат? Хочу зазначити, що я приймаю будь-які. Навіть твоїм зефіром, якщо тебе це зацікавить. Якщо чесно, то важлива кожна копійка та річ.

Що саме в цей момент я забажала зробити мабуть краще не описувати. Нехай повага та гордість за націю перекриє інші забаганки. А от щодо уроку, який я засвоїла цієї ніченьки, то він мене навчив надважливої мудрості.

Перший погляд і враження часто буває оманливим. Потворний вовк, який викликає страх, може виявитись нікому не потрібним об'єктом, викинутим соціумом, як сміття на узбіччя життя; злочинець може бути насправді добрим благодійником; нехлюй поважною персоною; а дурко — просто зляканим дівчам напідпитку, хоча й розслабляється з келихом у руках раз у п'ять років. Не слід навішувати ярлики в першу секунду. Куди кращий варіант — роздивитись і поговорити прямо, дізнатись про особистість більше, аніж вигадувати казки та чортівню. Фантазія — це прекрасно, але здоровий глузд і людяність понад усе.

Наостанок додам, що дещо в оповіданні взято з життя. Навіть більше того — деталь автобіографічна! Справа в тому, що мій найбільший страх останніх років — вуличні собаки. Через це я перестала їздити велосипедом (хоч це і корисно), бо майже на кожній вулиці, де я катаюсь містом, трапиться якийсь малий хвостань, котрий побіжить за колесами і налякає мене. Хоч у мене вдома є дві дорослі вівчарочки і я їх люблю, але чужих, навіть малих гавкунів, боюсь. Іноді аж до запаморочення і, як "модно" нині говорити, до панічної атаки:))) Тому я завжди обережно пересуваюсь місцинами. Та оскільки в мене короткозорість, тобто далеко не бачу, то траплялось, що плутала собак з пакетами, пеньками і навіть колесами машин:))))))))))))) Таким чином, оповідання вийшло про наболівше)

А тепер передаю естафету далі Dani N і Оксані Зорі

P.S.: ну таки ще прошу хвилиночку увагу:) Слухайте, чисто так, на майбутнє, а передачі естафети по другому колу не буде?)) Цікаво дізнатись, чи набрид комусь челендж, чи може хтось хоче ще?)))) Чи не викливає він ні в кого залежності)) А то всілляке ж буває, трапляється й таке, що підсажують нас, то на гриби, то на плетіння полотнищ — і вже зупинитися не можеш:))