Авторські монстри

Привіт!

Як вам авторські монстри, та ще й спокусники?

Такого, як цей (щоб швидше шукати, ГЛАВА 19) - ви точно не зустрічали більше ніде, а тільки у романі "Зрадник, проклятий та демон"

- Оце я дурна курка, що потрапила в таку халепу. Ну чому усе це трапилося зі мною? – бурмотіла я, ковтаючи сльози. – А тепер… який у мене є вибір? Погодитися довічно – щомісяця, ще й тричі на місяць - спати із незнайомцем, демоном, мешканцем Темних світів, - голосно схлипнула я. - Або ж… або ж вийти заміж за проклятого нахабу? А потім? А потім мене обов’язково уб’є його коханка. То що ж мені робити?!!

- У твоєму становищі, я навіть не знаю, - почула тихе зітхання. Прибравши долоні від очей, побачила поряд із собою дудука - в образі хирлявого довготелесого чахлика.

- То це ти? – гірко зітхнула я. – І де ж це ти був увесь цей час, доки тут… доки тут… оце все? Де ти, питаю, був?!

- Ховався під твоїм ліжком, - монстр сів поряд та обережно погладив мене за плечі. – Хочу сказати, ну ти і вляпалася в халепу… Бо як я щойно побачив та почув, на тебе запав сам Рохерт Веллс.

- Ти його знаєш?

- Звісно, хто ж не знає про повелителя демонів фінансових махінацій, нехай би де він мешкав – бо для демона це геть не важливо. Згодись, запитувати про таку банальну річ у баракурдця трохи дивно.

- Я уже втомилася дивуватися, аби ти знав, - роздратовано засичала я. - У мене скоро вигорять мізки від усіх цих пригод та несподіваних зустрічей. Але… переді мною стоїть непростий вибір.

- Ой, лихо-лихо, - дудук співчутливо похитав головою, пом’яв рукою третє око.

- І яке ж лихо мені обрати? – я повністю занурилася у роздуми, навіть не зважаючи на те, що чолов’яга безцеремонно ліг та розтягнувся поряд зі мною на ліжку, ще й перекинув через мене одну ногу.

- На твоєму місці, я вибрав би менше із лих, - заклавши одну руку під голову, дудук звідкись діставши довгу цигарку,  притулив її до вуст та голосно затягнувся.

Кімнату поволі наповнював аромат диму.

- Це ж яке саме? – кривлячись від огиди, бо насправді не любила курців, спитала я.

- Ну... поки що зупинив би свій вибір на капітанові зорельоту "Вогняний вир".

- Аргументуй.

 - По-перше, все одно ти вже знаходишся тут, у його владі, і на твоїй руці - магічний браслет. А по-друге… - дудук випустив цівку диму просто мені в обличчя та фамільярно поклав руку просто на мій живіт.

- А по-друге – що? – я швидко відкинула її геть. - І припини палити, я не хочу до всього цього ще й отруїтися нікотином.

- По-перше, це дим із висушених ниток грибниці, він допомагає покращити мислення, а щодо відповіді на твоє питання… - дудук знову смачно затягнувся, і цього разу я вирішила його не спиняти, а навіть нахилилася ближче – мені теж не завадило б покращити свої розумові процеси. - По-друге, гадаю, ти б не хотіла стати безкоштовною забавкою для ватажка грошових демонів -  ще й по той бік Чорної діри, - наводячи на мене усі три ока, манірно протягнув монстр, підсуваючись дуже близько, доволі неоднозначно проводячи рукою по моїх грудях та ще нижче.

Від цього брудного натяку мене аж пересмикнуло, ото вже зухвала потороча, аби казати мені таке.

- Або поводься пристойно, або!.. – я роздратовано відштовхнула його від себе, злісно блимнувши очима.

 

- Бо це гірше зло, адже навіть я не знаю, чи зможеш ти від Рохерта Веллса колись звільнитися, колись потім, якщо, звісно, захочеш, - скотившись на підлогу, гикнув дудук. - А взагалі, коли ти клюнеш на його вудочку, пиши пропало. Цей демон - ще той звабник, повір мені.