Хто з авторів садист? /Ілюстрації до 4 розділу
Привіт! Що ж, впіймала таки час, коли є світло, щоб нарешті написати блог)) Глава книги «Коли сонце не зійде» вже написана і має назву «Агонія». (Нагадую, що роман є прямим продовженням «Дому втрачених ілюзій») Це, напевне, найемоційніша та найважча глава за всю історію книги. В ній з головним героєм, Деном, трапиться щось справді жахливе. А від останніх трьох слів в розділі більшість моїх читачів прийде в шок. Навіть мене промурашило, коли писала останню сторінку. Насправді, саме під час написання таких важких сцен я відчуваю найбільше захоплення. Напевне, я автор садист. В житті наче добра, чуйна людина, а от в книгах обожнюю мучити своїх героїв, наражати їх на страшні випробування, щоб вони їх долали, робились психологічно більш загартованішими (і навіть, більш жорсткішими та холодними), щоб в кінці, все ж таки, вийти переможцем. У Дена зараз як раз цей період. Мало того, що йому зізналась в «коханні» головна лиходійка роману Нуара (вона ж Енджел) – його головна противниця, так ще й від його вибору залежить буквально все. Ну і його, звичайно, будуть намагатися зламати, щоб підкорити, тому й бідолашному, доведеться пережити немало.
От у мене й виникло питання до інших авторів. Що відчуваєте ви, коли описуєте найважчі події в житті своїх головних героїв? Більшість нормальних людей, напевно, їм співчуває. Я також, але…й насолоджуюсь))Я напевне як та Нуара )) Кровожерливий автор садист. Штовхну спочатку в море страждань, а потім витягну, приголублю і подарую щастя…(але до цього ще пару книг точно)
Ну і по традиції, картинки до розділу. Однієї сцени може бути декілька штук, так як я не можу обрати щось одне )) Але думаю, вам повинно сподобатись))
10 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиКоли пишеш повноцінну книгу, віддаєш героям частинку своєї душі, емоційно зливаєшся з ними. Проте думала, що важко буде вбивати героїв чи кидати їх у небезпеку, але для мене це ок' )) Садистом себе не вважаю, хоча як той Мартін вбиваю ключових персонажів, не змигнувши оком )))
Eva Lukyanova, Я теж готова прибити письменника, коли помирає мій улюблений герой, тому не буду ображатися, якщо у когось з читачів викличу аналогічні емоції ))
Коли в Анґевісі мучала героїв, то відчувала співчуття, напевно. Хоча в іншому випадку просто розумію, що без цього ніяк сюжет далі не піде;) Тому треба. Та це ще залежить від героїв. Але то таке))) Напевно, це через те, що я люблю співчувати іншим. І мені завжди всіх шкода. Навіть злодіїв) Та й таке:)
Ірина Скрипник, Так, ви праві. Та й злодії мені іноді здаються цікавішими, бо мають і якісь проблеми, і мету, і життя, яке зазвичай доволі складне... Більше дізнаєшся і навіть починаєш жаліти його
Одні із самих найкращих ілюстрацій вийшли, так стиль покращився, вже прямо серіал справжній)))) Для мене нова глава стала неймовірно болючою та емоційною, змусила багато разів хвилюватися за Дена... Мені теж важко буває описувати трагедії в житті своїх головних героїв. А в моїй літературі таке надто часто відбувається, мало веселощів якраз там. Пані Дорсет дуже мене емоційно виснажила задля реалістичності всіх тих подій, що відбувалися в житті кожного героя. А нова книга про Святки Аґнелії, взагалі, повинна багато всього взяти із подій травня-червня, які я хочу ідеально додати до сюжету в глибоких образах. Сподіваюся, що вийде))) Але маленька повість стала пекельно великою. Попри план в 8-10 розділів, вони великими виходять. Тільки другий вже зайняв 23000 слів)))
Максиміліан Степовий, Ох, розумію дуже! Сама от вчора закінчила читати твій третій розділ, який мене ну дуже сильно вразив...книга нелегка, але дуже цікава і дуже цікаво в неї пірнати та переживати з героями їх травми та випробування!!
Вітаю! Справді, цікаво, адже в якомусь сенсі такий "азарт" можна навіть пояснити. Коли автор пише твір, він або вона легко можуть кардинально змінити долю героїв, врятувати або вбити їх, перекинути світ з ніг на голову та зробити будь-що, що вони бажають. Саме тому наші герої, як би дивно нам це не звучало стають такими собі експерементальними мишами, на яких по суті викидає увесь свій емоційний вантаж наша психіка. Водночас, маючи всі інстументи аби зупинити страждання героїв, ми їми й не користуємося, бо відчуваємо таку собі дивну безпеку ГГ та владність над ним або нею.
P.S. Щодо мене та майбутніх випробувань Генріха, то мені й страшно подумати, хто я, особливо після того, як буде викладено фінал))))
Вадим Булава, Ооо, ну ви як ніхто розумієте)))
Поставити на кон життя майбутньої дитини головних героїв — це вважається садизмом?
Ірина Скрипник, Майбутня дитина головних героїв мене не хвилює) а от їхнє життя так)!
Привіт, моя хороша) Оце ти цікаву тему підняла!) Спробую пояснити, як розумію це я. Але це лише ІМГО. Тому...
Отже, я недавно прочитала цікаву статтю пов'язану з творчістю Кінга. Так от у Кінга в одній з книг була цитата, що він погоджується із тим, що співали «Бітлз», мовляв, усе, що нам потрібно — це любов. Але він також впевнений, що «в кожному з нас є люк, і якщо його відкрити, то можна побачити жахливих потворних крокодилів, які плавають у мороці. Цих крокодильчиків потрібно чимось годувати, щоб вони не вирвалися назовні. І звідси йде: все, що ми потребуємо — це любов, але тільки тоді, коли наші крокодили ситі». Простими словами автор пояснює це так: «є деструктивні бажання, які розривають людину, є бажання пережити жах, можливо — саморуйнацію, стати свідком убивства тощо. Людина потребує доступу до такої небезпеки. Аби не наражати себе на зіткнення з жахливим у реальності, можна пережити це, читаючи книжку, або при її написанні. Це дієвий спосіб сублімації. Замість того, щоби долати табу в реальності, ми долаємо його в літературі. Тобто жахливе в літературі, у кіно, у мистецтві — необхідний компонент для будь-якої психіки, для того, щоб вона підтримувала рівновагу».
Lexa T Kuro, Цікава думка, можу запропонувати вам почитати свої книги для підживлення крокодилів. Моя творчість тільки на них і стоїть.
Ну візуали це просто неймовірна краса.
І до речі дуже цікаве питання, що відчуває автор коли мучить своїх героїв?:))
Мені от здається, що чим більше автор мучить героїв чи героя тим, більше він його любить))
Я теж коли пишу якісь складні сцени співпереживаю герою,але відтворюю то з якимось запалом і навіть зловіщим вогником в очах)) хтось би глянув збоку сказав би що ту-ту...але мені здається, що тут справа в тому, що автор знає наперед. Знає, що ось ця подія переломна,а ось ця зробить героя кращим,сильнішим. Тобто автор бачить в перспективі, те що не бачать наразі читачі і сам герой. Саме тому він отримує задоволення вроді як від знущаннь, а насправді це події, які роблять героя саме таким яким його задумав автор)
Eva Lukyanova, Хай вже вибачає:)), а то ще пригод на голову підсипиш))))
Ахах)) Обожнюю тебе, мій улюблений автор-садист ;) Пам’ятаю, як при першому прочитанні на тих трьох словах телефон летів об стіну)) Але тоді не було цього милого моменту з останніх картинок)))
Eva Lukyanova, Точно)) але коли знаєш, менше дір у сюжеті)
Гарні візуалізації)))
А ті, де пластир на футболці - бомбічний))) Полікували футболку - житиме )))
Alesia, Але часом він видає таку жесть, що я дивуюсь, як він сам себе не заблокував)))
Побільше мені крові подавай;)
Eva Lukyanova, Хехе))
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати