Глава 4. Таємниця маєтку Райлі

Час від часу очі Жаклін осяювали вогники щастя. Інші також посміхалися разом з нею, поринаючи в ті світлі прекрасні дні, коли важкі хмари випробувань ще не торкнулися її життя. Ксю слухала, відкривши рота, передчуваючи зловісний поворот.

—Я вивчила багато мов, включаючи стародавню грецьку, якою писалися пророцтва, — посміхаючись, продовжила Жаклін. — Інші вдосконалювалися у музиці, малюванні та кулінарії. Батько продовжував займатися дослідженнями та новими відкриттями. Якось він створив штучний інтелект, який у нашому комп'ютерному світі став видимим для всіх. Це і була Флер — вірний помічник та носій величезної кількості цифрової інформації. Згодом вона стала провідником і зберігачем, була наділена унікальною силою та мала особливий зв'язок із кристалом. Матінка природа використовувала її у своїх цілях, які ніхто з нас до кінця не розумів.

— А пророцтва та темний кристал? Коли ви дізналися про їхнє існування? — запитала Ксюша, яка намагалася запам'ятати кожну деталь.

— Минуло не так багато часу. Ми всі жили в одній частині замку, тоді як інша, більша його половина, залишалася незайманою. Більшість побоювалася тинятися темними пильними коридорами і заглядати в кімнати, які пустували роками. Ми ж з Віолою довгі дні коротали в цих похмурих самотніх покоях, розгадуючи таємниці минулого.

Одного разу ми знайшли маленьку загадкову кімнату. Вона була абсолютно порожня, лише посередині стояла величезна скриня. Відкривши її, ми знайшли стародавню книгу з чорною обкладинкою і синій камінь, що світився зсередини. Пам'ятаю, Віола хотіла взяти його, але в останній момент відчула погану енергетику. Саме ця обережність врятувала їй життя. А ось книгу ми забрали з собою, витративши на її вивчення багато років. Остання сторінка оновлювалася щодня. Старий текст зникав, а натомість з'являвся новий. Жаль, тоді я не розуміла давньогрецьку, тому весь вільний час присвятила тому, щоб вивчити мову.

Минуло п'ятнадцять років земного часу, а для нас — цілі сторіччя. Був кінець вересня, пізній холодний дощовий вечір. У наш будинок постукав незнайомий юнак, сказавши, що заблукав. При погляді на Дена, я ніби знову бачила його. Та ж постава, погляд, риси обличчя… Ми подумали, що це випадковий перехожий, який дивом знайшов портал, що зв'язує наш світ із Землею. Ніхто не запідозрив нічого поганого, так як за стільки років життя ми забули, що таке зло. Та й юнак був настільки відкритим, добрим та сором’язливим, що в одну мить зачарував усіх, особливо Віолу, яка закохалася в нього без пам'яті. Ми прийняли його до своєї сім'ї, навіть не здогадуючись, що пригріли звіра.

Пройшов місяць. Алл, так звали несподіваного гостя, проводив із Віолою весь час. Нам він розповів, що потрапив до Комп'ютерної мережі завдяки удару блискавки, а будь-яку інформацію про себе ретельно приховував. Незважаючи на це, ми з Віолою виявили жахливу наївність, розповівши йому про пророцтва та кристал. Я тоді ще погано знала стародавню грецьку, тому до кінця не розуміла всю важливість інформації, яка була у книзі. А потім це сталося...

Очі Жаклін засяяли від сліз. Підлітки боялися порушити тишу, жадібно проковтуючи кожне її слово.

— Вночі я почула крик у сусідній кімнаті. Пізніше мені довелося стати свідком страшної сцени: хтось зарізав мою улюблену Віолу, прив'язавши її до ліжка. Він завдав їй безліч колотих ран, від чого вона одразу ж померла. Я була настільки шокована, що знепритомніла і прийшла до тями лише через кілька годин. Тоді я дізналася, що вночі загинуло тридцять людей, серед яких була й наша люба матінка. За словами очевидців, у замок увірвалася група незнайомців, які володіли нелюдською силою. Вони влаштували в домі криваву різанину. Врятуватися вдалося лише п'ятнадцяти. Метою вбивць був кристал. Щоправда, тоді ще ніхто не знав про те, що він убиває кожного, хто до нього торкається. Намагаючись заволодіти каменем, кілька осіб загинули. Книгу пророцтв вони не знайшли, бо я ховала її в надійному місці. Щоправда, горяни завжди знали про все, що йшлося в пророцтві. Як вони звідти черпали інформацію — для мене досі загадка.

— Не тільки горяни. Деякі захисники напівкровок теж мають певні відомості, — перебив її Максим. Очевидно, як і сама Ксю, згадав про Ореста та Офелію.

— Як уже говорила, я не в курсі багатьох подій, що відбувалися у реальному світі. Деякі деталі щодо Алла мені відкрилися пізніше, коли я дізналася про його дії на Землі через інтернет. Побачивши його більш доросле обличчя в новинах, де його зараховували до особливо небезпечних злочинців, до мене дійшло, що саме він став винуватцем смертей у нашому замку. Але це сталося тільки через роки. Тоді ж, 1984-го, я й не думала підозрювати Алла. Тим більше, він так щиро відігравав роль нещасного, вбитого горем від смерті Віоли, що подібні думки присікалися самі собою. Втім, не всі так довіряли Аллу, як я. Мій батько одразу ж запідозрив його втручання, тож вигнав його з дому. Тоді я ще не знала, що його ховала у замку подруга Віоли, Кайла, яка теж стала жертвою його чарівності.

Обличчя Жаклін спохмурніло, а голос став трохи нижчим. Ксюша несвідомо стиснула кулаки, згадавши знахідку в печері. Померлу дівчину на фотографії, тіло якої вони виявили в першу ніч перебування в Комп'ютерній мережі, звали Кайла. Ден згадав це ім'я, коли коротко розповів Ксюші про сон, який відкрив йому події минулого. Зараз усі ці деталі сходилися до однієї жахливої історії, яку було важко усвідомити до кінця.

— І що було потім? Вони знову напали на замок? — поквапили інші, не зводячи з Жаклін зацікавлених очей.

— Не зовсім. Якийсь час все було відносно спокійно, коли здавалося, що все страшне лишилося позаду. Ми поховали померлих. Встановили нові замки, щоб забезпечити захист, та намагалися діяти спільно, охороняючи будинок від сторонніх. Але жах повторився знову — з нового, несподіваного ракурсу.

Настав листопад — холодний депресивний місяць, який став початком нового кошмару. Ми почали помічати, що ліс змінюється, перетворюючись на мертве зловісне царство. Вночі звідти чулися дивні звуки, які відрізнялися від того, що ми чули раніше. Все навколо вмирало, хоча ми продовжували переконувати себе, що восени інакше бути не може. Але дерева не засинали — вони просто висихали і неприродно вигинали гілки. Наші чоловіки, які ходили до лісу на полювання, тепер поверталися ні з чим. Вони лякали нас здогадками, що в хащах завелися нові небезпечні хижаки, які з'їли колишніх мирних тварин.

А потім сталося ще одне горе. Наш шановний татко помер у своїй спальні від задухи. Той, хто став першовідкривачем інтернету і справжнім генієм науки, був жорстоко вбитий. У замок ніхто чужий проникнути не міг — ми це знали напевно. Вбивця начебто був серед нас. Потім загадково зникла дружина одного із братів, яку так і не знайшли. Далі була черга загадкових смертей. Кілька людей не повернулися з лісу, а сина татового друга викрала якась тварюка прямо в нас на очах. Сестра мами загинула від нещасного випадку, послизнувшись на сходах. На подругу Віоли впала велика люстра, а ще одну дівчинку знайшли повішеною у підвалі.

Нас ставало дедалі менше. Щодня вмирала одна людина. Були неодноразові спроби залишити замок, але вони зазнавали краху. Ми просто ходили колами, повертаючись до проклятого будинку. Це була смертельна пастка. Вночі ми чули страшні звуки з горища і розуміли, що вранці одного з нас не стане. Яка тварюка там мешкала — ми так і не дізналися. Незабаром нас залишилося п'ятеро: я, моя молодша сестричка Джессіка, друг батька — Грег, подруга Віоли, Анна та наша п’ятдесятирічна домробітниця Мішель. Кайла, найближча подруга моєї сестри, теж зникла. Пізніше я дізналася, що вона втекла разом з Аллом, якого, як виявилось, ховала у замку. Ймовірно, саме він був невидимим убивцею, який таємно позбавляв життя усіх, вигадуючи найвитонченіші способи.

Грег, Джессіка і я наполягали на втечі. На думку Грега — невидиме зло все одно потягне когось у своє лігво, і необхідно зробити останню спробу знайти вихід із лісу. Однак Анна та Мішель відмовилися тікати. Вони занепали духом, не вірячи в те, що можна врятуватися і знайти вихід із лісу, який ніби утримував нас у пастці. Ми ж вирішили тікати і шукати спасіння, аніж чекати, поки й нас спіткає подібна доля.

У нетрях на нас напало страшне чудовисько, і якби не Грег — ми б не змогли врятуватися. Він загинув, захищаючи нас із сестрою. На жаль, Джессіка отримала два глибоких укуси: один в ногу, другий — біля шиї. Деякий час я несла важку поранену сестру на руках, але врятувати її не вдалося. Поховавши Джессіку в снігових кучугурах, я продовжила шлях, зневірившись у тому, що виживу. Вибратися з лісу я змогла, прочитавши підказку пророцтва. На мій подив і щастя, навколишній світ був живим, на відміну від нашого лісу. У мене з'явився шанс розпочати нове життя. Саме тоді я дала собі обіцянку, що боротимуся, продовжуватиму досліджувати цю дивовижну книгу і чекатиму на зустріч з людиною, яка вирішить конфлікт двох планет. І ось тепер цей час настав...

Жаклін замовкла, тремтячими руками перебираючи складки своєї сукні. Спогади вимотали її та роз’ятрили минулі рани, що ніколи до кінця не загояться. Ксюша піднялася на ноги і обперлась на маленьке підвіконня, дивлячись на мерехтіння місячного світла в сплетіннях листя. Поки Жаклін розповідала — на вулиці стемніло. Ніч, як невидимий вбивця, загрозливо підступила все ближче, породжуючи тисячі каторжних думок.

— Значить, у тому лісі мешкають монстри? — спитала Ксю тремтячим голосом.  — І Ден зараз там...

— Я не думаю, що він піде туди один чи навіть у компанії Еріки,— поспішив заспокоїти її Максим, і потягнув за руку.

— Ти зараз серйозно? Думаєш, його щось зупинить?

— Без різниці. Його життя перебуває під охороною кристала. Нема чого малювати собі фільм жахів.

— Як я вже казала, проклятий ліс справді небезпечний, — відповіла Жаклін, дістаючи книгу пророцтв. — За моїм припущенням, Енджел спеціально вбила його, заселивши істотами з планети Горан, як нагадування про свій рідний дім. Але сила кристалу збереже повелителю життя. Він повинен знайти його та виконати вказівку пророцтва.

Жаклін відкрила книгу на останній сторінці. Серце Ксюші ніби джгутом скрутило від тяжкого поганого передчуття. Мабуть, вона себе знову накручує...

— Не може бути... — Голос Жаклін обірвався. Її обличчя перекосила гримаса жаху, розпачу та нерозуміння. Вона протерла очі і знову глянула на останні рядки. Очевидно, їй не здалося...

— Що там? — ледь не закричала Ксюша, вихоплюючи в неї книгу. На жаль, стародавню грецьку вона не розуміла.

— У пророцтві сказано, що повелитель завтра помре.

— Що-о-о?! — вигукнули підлітки хором. Ксюша ледь не зомліла від цієї новини. В очах враз потемніло, а ноги підкосилися від раптової слабкості. Мабуть, це якась дурна помилка.

— Як таке можливо? Ви ж казали, що повелитель не може померти до дуелі,— спробував оскаржити новину Костя.

— Так, про це йшлося раніше. Але цей останній запис... Він зовсім нічого не пояснює. Я сама не розумію, що відбувається. — Жаклін була сама не своя від потрясіння. Від її реакції ставало тільки гірше.

— Ваше пророцтво суперечить саме собі. Цілком імовірно — воно помиляється, або це якась змова, — впевнено заперечив Максим, допомагаючи Ксюші присісти і прийти до тями. До її горла підповзла нудота, яку важко було вгамувати.

— Це виключено. Пророцтво не може помилятися і суперечити собі. Воно завжди збувалося точно. Я справді не розумію...

— Чи може бути таке, що дуель відбудеться сьогодні чи завтра? — обережно спитав Боря.

— Малоймовірно, але можливо. Ось тільки червона ніч ще не настала. Саме вона передвісник. — Жаклін не могла відвести погляду від книги, ніби чекаючи, що запис зміниться.

— А це що тоді? — спитала злякана Марина, показуючи пальцем у вікно. Ксюша відразу ж кинулася до дверей та виглянула на вулицю, а інші стовпилися за її спиною.

Чорні хмари в нічному небі набули якогось дивного багряного відтінку, а місяць був зовсім не жовтий, а помаранчевий, наче відбулось місячне затемнення. В іншому ж природа не змінилася, а зірки продовжували всипати небо, заспокоюючи своїм ніжним мерехтінням.

— Що за параноя, — відмахнувся Максим, кинувши на Марину засуджуючий погляд. Інші ж продовжили вдивлятися у небо і намагатися зрозуміти, чи побачене видовище можна вважати нормою.

— Досить незвично, — прошепотіла Жаклін, підійшовши до Ксюші ззаду. — Але, можливо, це все через нещодавню негоду. Не будемо драматизувати.

— Ви жартуєте? Повелитель помре, а ми не повинні драматизувати? — Ксюша блиснула на неї злим поглядом.

— Зараз важливо зберігати спокій. Інакше буде тільки гірше. Цілком можливо, що цей запис має якесь логічне пояснення, тому що в іншому випадку все втрачає сенс. — Жаклін притисла руки до грудей і закрила очі, ніби хотіла прочитати молитву.

— Нам треба йти у напрямку до мертвого лісу. Іншого виходу я просто не бачу, — зробила висновок Ксю і повернулася у будиночок за речами.

— Але ж це небезпечно! Ми без сили! Та й у нас немає компасу! — вигукнув Максим, розгублено дивлячись на неї.

— Зараз я мушу погодитись, — несподівано підтримала Ксю Жаклін. — До метрового лісу йти не менше восьми годин. Дорогою туди вам нічого не загрожуватиме — це цілком безпечний маршрут. Хижаків у тій місцевості теж не спостерігалося, тому навіть без сили ви будете у безпеці. Дійдете до забороненої зони, а там будете діяти по ситуації. Вдень у мертвому лісі не так небезпечно, як уночі, коли більшість хижаків виходить на полювання. Компас я дам вам свій. Мені він уже давно не потрібний.

— Що ж, тоді вирішено! Ми йдемо шукати Дена. Потрібно вирушати в дорогу прямо зараз! — голосом, що не терпить заперечення, розпорядилася Ксюша. Ніхто не наважився їй суперечити. Навіть Максим мовчки взяв рюкзак, ніби прийняв неминучість ситуації.

«Я нізащо не дам тобі померти, Дене. Протримайся ще трохи».