"Елеместаріум: Спадкоємці" | Рецензія

Дисклеймер

Читання ― штука суб’єктивна

Книга «Елеместаріум: Спадкоємці» від Дмитра Цегельника прочитана мною в рамках Марафону від Тетяни Гищак.

Анотація:

Таємничий Орден хоче заволодіти втраченою людством силою, для досягнення власних цілей. І всупереч непідготовленості до майбутніх подій, двом молодим людям доведеться стати йому на заваді. Вони відправляться в найвіддаленіше місце у світі, аби виконати ту місію, від якої залежатиме набагато більше ніж їх власне життя...

Жанр: фентезі.

Структура книги: 218 сторінок, 30 найменованих розділів (частин).

Сюжет

Невеликим князівством Ярнатал, зі столицею Кіджев, править вже не молодий князь Левій. До нього, як, власне, й до інших князівств (і навіть до самого автократа!), приходять листи з загрозами. Виявляється, що десь існує Таємний Орден (хто туди належить, ніхто не знає), мета якого: здобути Елемест (де він знаходиться, теж достеменно ніхто не знає).

У Левія немає нащадків, а тому йому просто-таки терміново потрібна заміна. Отже, нічого кращого не придумали, як вибрати на цю роль якихось там далеких племінників князя ― Датеріона ла Естермонта та Іллія ла Маленхоф, ― що вони, власне, і зробили. Звісно, для наших головних персонажів це стало несподіванкою. Мало того, так їх ще й відправляють в Академію, яка знаходиться на острові Ксандарин, де вони навчатимуться «під прикриттям». Бо головна їхня ціль ― не отримати знання, щоб бути достойними князівської ролі, а віднайти той самий загадковий Елемест та завадити планам супротивників. На шляху до цього в них будуть карколомні пригоди, а кінець книги залишає нотку інтриги, яскраво натякаючи на те, що основні пригоди брата та сестри ще попереду.

Плюси книги

✨️ Грамотний текст, в якому мізер помилок, окрім цього ще й довге тире замість дефіс у всіх відповідних місцях, що, безперечно, надає книзі привабливого зовнішнього оформлення.

✨️ Мова проста, через що текст сприймається легко.

✨️ На перший погляд добре продуманий сюжет з «рушницями», які чисто теоретично й могли б вистрелити, здивувавши мене, як читача, щоб аж волосся стало дибом...  ― але щось пішло не так.

✨️ Динамічний сюжет, де автор ні на мить не дає перепочити, щоб віддихатися. Однак саме це й зіграло злий жарт.

Здавалося б, у романі є все, щоб захопити мене, однак йому це аж ніяк не вдалося. На превеликий жаль…

Мінуси

Я дуже довго думала, що з цією книгою не так. Чому мені її боляче читати? Чому мій мозок закипає від ідеального на перший позір тексту? Чому мене ні на дрібку не чіпляє сюжет, ба більше, персонажі?

Мої висновки наступні

Відсутність описів почуттів персонажів, через що я ніяк не могла законектитися з героями. Вони для мене залишилися абсолютно чужими, тому й розповісти вам зараз хоча б трішечки про них я не можу. Тому, власне, й опис сюжету в мене звівся до банального переліку основних подій.

Взагалі, у мене склалося враження, що головні персонажі ― попаданці у власному світі. Подумайте, їм 18 та 17 років, отже, якась освіта в них таки була. Світ (сюди ж віднесемо артефакти та магічні істоти), в якому вони існують, має бути для них відомим! Це ж логічно, правда? Тим паче що вони не селяни, а походять з якогось там крутого роду, живуть у шикарному маєтку та мають слуг. До того ж зачитуються книгами! Тоді чому вони так всьому дивуються, наче бачать вперше? Наприклад, чому вони так сильно здивувалися, коли зустріли птаха меарфіра з білим пір’ям та розмахом крил у вісім метрів, який ще й говорити вміє? Це якщо Феш із «Часодіїв», побачивши зорептаха, раптово вигукнув би: «Яка дивна птиця!». Нонсенс же ж!

До речі, спершу цей птах описується як звичайний собі птах, але потім виявляється,

що його використовують як літальну машину.

Наскільки я збагнула, салон розміщений всередині тварини, але яким чином ― незрозуміло.

Мені не вистачило крихти садизму від автора. Персонаж від точки «а» до точки «б» має зіштовхуватися з перешкодами, які будуть його і ламати, і відштовхувати назад від цілі ― щоб життя медом не здавалося. Як би сильно ми не любили б своїх персонажів, піддавати їх всіляким мукам ― наш авторський обов’язок, і нехай вони самотужки з цих мук викручуються: через страждання та біль.

Так, перешкоди в книзі були, але всі вони вирішувалися за помахом чарівної палички: або хтось вчасно приходив до помочі, або ж ні з того ні з сього в голову персонажа прилітала інтуїтивна думка, що варто вчинити так і так ― і вмах все вирішиться; та й про чарівні артефакти теж не варто забувати.

Звісно ж, не обійшлося й без обраності. Під час тестування у головних персонажів виявили рівень сили лорро не просто високого рівня, а найвищого, що навіть і без спеціальних наручнів вони згодом могли користуватися нею. Від мене питання: чому за 18 років ця мега сила ніскілечки не проявилася? Адже тест той ― не пробудження сили, а просто взяття крапельки крові на перевірку, результати якої й покажуть, на який рівень відправити студентів далі (такий собі Сортувальний Капелюх з Гаррі Поттера, ага; або ж відбір з «Дивергенту»). Хоча ця обраність по ідеї мала б наштовхнути нас на певні роздуми, позаяк таємничий Руйнівник теж володів найвищим рівнем лорро, одначе це більше дратувало, бо прописано все сумбурно, ніби мимохідь.     

Всю книгу можна описати словами з 29-ї частини:

— Ліє! Поясни, куди ти біжиш?! — окликнув її Датеріон, коли Лія на ходу відчинила двері та забігла до зали.

— Ми на місці.

Якщо ви дивилися фільм «Той, що біжить лабіринтом» (а саме останні дві частини), то прекрасно мене зрозумієте. Сюжет наче динамічний, постійно щось відбувається, закидується нова інформація, але всього було настільки багато, що в якийсь момент мені захотілося закричати: СТОП, дайте-но я остуджу запалений мозок від вічної біготні туди-сюди!

Я розумію, у героїв важлива місія ― знайти той Елемест першими за супротивників, одначе вони все ще ПІДЛІТКИ. Дайте мені повірити в це. Куди поділися їхні таргани? Чому Датеріон ні з ким не побився, адже була ж причина? Чому Лія не закохалася в того юнака Найдаро, що врятував її й брата від неминучої смерті, адже ж були передумови для романтичних флюїдів? А так морди не набили, ніц перипетій любовних… Ех, нудьга безпросвітня…

Висновок

На мою чисто суб’єктивну думку, цей твір поки що виглядає як чернетка, над якою ще треба добряче попрацювати: додати описи, почуття, звичайні підліткові проблеми, розбавити діалоги діями (обурився він, махнула рукою вона й так далі), бо поки що вони місцями сухі та виглядають немовби п’єса… І, в принципі, вийде доволі непогана книга.

Бажаю авторові успіхів та наснаги!

P.S. Більше рецензій можна переглянути тут

Читайте хороші книги та бережіть себе

♥♥♥