Прохолодної осені вам у стрічку?

Я сьогодні, десь годині о другій дня, вийшов на вулицю і повернувся в кімнату хвилин за 5, відчувши перші ознаки теплового удару. Скільки градусів показував сьогодні стовпчик? Мабуть, усі +40! У такі пекельні дні важко навіть уявити, що люди одягають щось товстіше футболки. А завжди марудна, довга і дощовита осінь здається не такою вже і марудною...

Думка "Оце б зараз у листопад, хоча би на пару годин!" викликала в мене іншу думку, вірніше згадку. Я згадав, що в архівах в мене лежить чудовий, суто осінній текст. От прямо те, що треба! Коли на вулиці пекло, гадаю, осінній текст буде, немов морозиво, принаймні мені було його комфортно перечитувати, сидячи перед відчиненим вікном і обливаючись бозна-якою за день хвилею поту.

Твір називається "Шарік". Це історія про те, настільки людьми є люди, яких ми бачимо на вулицях своїх бетонних джунглів. У кожного перехожого, якого ми мигцем вихоплюємо поглядом по дорозі на роботу чи в магазин, глибоко в душі — цілий світ, свої переживання і трагедії. І це все є і в осіб, котрих прийнято оминати десятою дорогою, — безхатьки, алкоголіки, неохайні люди, яких «нормальне» суспільство і за людей не вважає. Головний герой твору на прізвисько «Шарік» — один із таких не-людей. Він пізньої похмурої осені блукає бетонним ешафотом тоді ще Південного Вокзалу, що в Харкові, шукаючи просто дешевого пійла, брудний і всіма ненависний, і лише в останньому своєму сні він згадує, як це бути людиною…