Лагідна Фатаморганізація

Хелоу, гайз! 

Ремарочка: Як казала одна моя знайома: "Помітили-помітили? То я так англійську практикую." - "Женя, яка англійська, ти ж нещодавно з неї НМТ складала." - "Да-да, я знаю. Мама теж сказала, що я дура."

(тут можна трішки посміятися)

Ну а я просто приколююся, бо настрій у мене чудовезний. Сьогодні з роботи (з довжелезних двох тижнів, до речі) повертається мій тато, ваш улюблений дядько Жека, а за сумісництвом - ще й автор крилатих фраз, які ось вже як більше місяця розлітаються Букнетом. 

Ми з мамою та сестрою нещодавно закінчили обривати горох. Найобразливіше те, що я його не їм... Тож обриваємо - разом, чистимо - разом, а їдять, усі окрім Саньки. Ось такі справи, уявляєте? Але я великодушно допомагаю у будь-якій роботі, а то зовсім годувати перестануть. І тоді мене точно почне зносити вітром, і лежатиме ваша Фата Моргана у якихось кущах.

Ще одна ремарочка: Ви б бачили який шикарний вигляд я маю у косинці. Та ще й з червоними сережками-кульками. Мама сказала, що я дуже гарна, а я тільки засміялася на це, як кінь, і відповіла, що я доярка Саша.

Так, ближче до теми та причини виставлення цього допису. А то я планувала зробити його максимально коротеньким, а зараз напишу тут як завжди, мов шкільний твір-роздум на 5 аркушів. Мабуть, це школа досі не відпускає мене. Ніяк не зітхну з полегшенням.

Тож, переходимо до лагідної фатаморганізації (ловіть ще один неологізм від мене). Завтра, у четвер, виходить уже... О, Премилостива Доленько, уже 14 розділ! Під назвою "Перев'язуючи рани". Інтригує, еге ж?

Як я зрозуміла з минулого разу, усі зацінили уривок з майбутніх розділів книги, тож поділюся крупинкою й з завтрашнього, аби заохотити вас.

 — Це руде дівча виграє уже всьоме! – поскаржився він Міці, не зводячи розчарованого погляду з ігрового поля, де серед білих зостався тільки король, оточений п’ятьма ворожими фігурами. – Таке взагалі можливо? Вона ж менша від мене... За логікою, я маю бути розумнішим. 

Міка лише голосно пхекнула, мовляв, що незвичайного в тому, що її брат постійно програє. 

— Маєш. От тільки в тебе поки що не надто виходить. – Вона відкинулась на спинку дивану та, нікого не соромлячись, закинула обидві ноги на журнальний столик. – А я казала, що треба було грати в карти на щиглі. Бо ж у шахи можна тільки вдвох.

Кода роздратовано здув з очей свою косичку, яка сповзла з-за вуха та впала на смагляве чоло.  

— Та в тебе такі щиглі, що потім спробуй з цілим черепом лишитись. Мені іноді здається, що різниця між нами не грає жодної ролі, ти все одно сильніша в усьому. Майже. 

— Я тебе благаю... – застогнала Міка, роздратовано підводячи долоні до стелі. – Яка там різниця? Ми народились, вважай, одночасно. 

— Що означає “яка”? Я старший на тринадцять хвилин. Мама завжди казала, що я старший.

— Ой, а тато завжди говорив, що я сильніша.

А ось і наші нові друзі, справжні екенейські перевертні та останні з п'ятьох головних героїв. Неперевершені двійнята-напівкровки Кода й Міка Роноу. Мої любі вовки. Пізніше ми обов'язково зробимо розбір їхніх образів та асоціацій з ними. До речі, скучили за цією рубрикою?

Шалфей рефлекторно сіпнувся, різко вдихнувши крізь зціплені зуби. 

— Ох, вибачте. – тихо сказала Моллі, торкаючись довгої рани вже в іншому місці й намагаючись натискати легше. 

— Міс Шор? – тремтячим голосом покликав Шалфей.

— Так?

— Прошу, вибачте мені, міс Шор. – раптом попрохав він. Та здивовано поглянула на нього, не одразу зрозумівши, чому вибачається він, якщо перепросити мала вона. – Благаю, вибачте за те, що обдурив. Якщо вас це якось втішить, то ви така не одна. Я все життя ховаюсь, обманюю кожного, приховуючи своє справжнє Коло. Видаючи себе за того, ким я не є, бо, по суті, мертвий. 

— Це як так? – запитала Моллі, остаточно розгубившись. 

— Це дуже довга та взагалі не весела історія. – зітхнув хлопець, похитавши головою. – Можливо, розповім колись. Але, якщо коротко, то мою матір вбили орденці тим самим способом, що й інших тикодінів-другокружників. Батька тоді не було вдома, а після звістки про смерть дружини та сина, у нього не витримало серце й він помер. Якщо вірити газетним статтям, то його поховали десь у Марванській Короні. Ви би бачили ті заголовки. “Останній з останніх відійшов у вічність”. Наш рід мертвий.

А це вже мега цікавий спойлер. Вірніше, інтрига пов'язана з нашим улюбленим містером Шалфеєм, який і не Шалфей насправді. Сподіваюся, хтось уже прочитав останній опублікований розділ і тепер знає, що він так вправно приховував? Бо якщо ні, чого ви чекаєте? Ану хутко читати "Товариство Елементорів"!

А то розповім усе Тридею, він знайде вас і затошнить своїм бурчанням та підколками до смерті.

А тим, хто навіть не знає хто такий Тридей, кажу одне: бійтесь, любі. Він той ще звір. Трішки ледачий, але звір. Тож, чекайте й тремтіть.

Ремарочка: Фатаморганізація все така ж лагідна!

Чекаю усіх на своїй сторінці.

Сподіваюся, у вас усе добре? Внутрішній геній не страждає?

Всім натхнення та щастя. Усіх обіймаю та цілую в щічку.