Чи плакали ви над своїм рукописом?

Привіт, мої натхненні друзі!

Фата Моргана знову з вами, готова ділитися новими ідеями та темами наших з вами обговорень!

На дворі страшенний дощура, все мокре та зелене. Словом, світ під фільтром "Сутінки". Знаєте, мабуть, якби вони йшли по котромусь каналу на телебаченні, кинула б усі справи та пішла сміятися з дивних і, як то каже сучасна молодь - "крінжових", моментиків, які свого часу стали шедеврами. Але на "ХООХООХООО" у нас часу немає, бо ми продовжуємо обговорення нашої штуки. Нашого рідненького письменництва.

Так як погода на дворі саме така - меланхолійна, поговоримо трішки на тему сліз. 

Нещодавно я писала черговий (27) розділ мого "Товариства Елементорів" та просто плакала. Посеред дому тихо й темно, усі сплять, бо ж перша година ночі, а Санька сидить і плаче, роблячи вигляд, що перед очима не пливе і клавіатуру не видно через купу сліз. Сидить, пише і сьорбає сопельки.

Ніхто б і не дізнався, що те, що я написала власними руками в змозі вичавити з мене найсправжнісінькі гіркі слізки, якби наступного ранку я не розповідала мамі який саме момент прописую. Ні-ні, я не розридалася, розповідаючи їй про це. Я розридалася, коли ми сіли за комп'ютер і я за її проханням зачитала в голос, за моїми словами шедевральний, момент. 

В якийсь момент я помітила, що в мене тремтить голос, а коли я замовкла, щоб трохи заспокоїтися, зрозуміла, що не можу прочитати наступне слово, бо сижу та невтішно плачу. Але я все ж дочитала цей моментик довжиною у три з половиною сторінки. Мама, яка, щоправда, теж щось там в носі підсьорбувала, намагалася відволікти мене та щиро говорила де треба змінити те чи інше слово та висловлення.

А потім, коли я закінчила, повертаюся до неї і як заридаю на весь голос. Кажу: "Мама, мені так його шкода...". А вона така: "Та-а-ак, іноді мені не до кінця віриться, що це ти написала це. Ми з таких моментів удвох плачимо, коли читаємо чужі книги в голос, а тут ти сама таке написала. Молодчинка." А я як заплачу ще дужче, але цього разу вже з іншої причини. Дуже вже я розчулилася її похвалою.

Це був другий випадок за весь той час, доки я писала мою книгу.

Перший був, коли я писала "Розділ 23. Хороші й погані записки" (трішечки спойлерю вам назви наступних розділів. Не кидайтеся у мене капцями, будь-ласка). Там я плакала через шикарно прописаний діалог, настільки проникнувшись відчуттями персонажів, що трішечки сплакнула. Та ще й у навушнику, здається, грала пісня-саудтрек з останнього фільму "Голодних ігор". Ну оте "Can`t catch me now". Просто контекст діалогу дуже вдало перегукувався з сюжетом цієї пісні. 

Тож, дам вам невеличке завдання. Коли на Букнеті з'являться розділи 23 та 27 спробуєте вгадати з яких саме моментів я плакала. Якщо раптом забудете до того моменту, я вам нагадаю. Якщо сама не забуду, ха-ха. Запишу в нотатки.

Як вже колись помітила одна з моїх підписниць під котримсь з моїх постів, я надзвичайно тендітне створіннячко жіночої статі. Ларисо, як ви тільки зрозуміли це за той короткий період, що я знаходжуся на Букнеті та спілкуюся з вами? 

Я справді плачу багато з чого. Але лише якщо це дійсно варте моїх сліз. Я ж не істеричка. Але варто визнати, що моїх сліз вартує реально багацько речей. Зазвичай це чутливі моменти з книг та фільмів. Можу ще сплакнути з милих відео в інтернеті, особливо ролики з маленькими дітьми військових, які зустрічаються з батьками на якихось два-три дні, які біжать до татусів чи матусь зі словами "Мій тато! Моя мама!". Хух, зараз знову заплачу. 

Щодо ситуацій у реальному житті, то до сліз мене доводить мало що. Я досить стійка психічно у випадку з образами однолітків чи чогось подібного. Рідко плачу з такого. Майже ніколи. Востаннє інші чужі люди змусили плакати мене минулого року, у день, коли наш клас фотографували для альбому 9-го класу. На той період я вчилася на домашній формі навчання, бо ходити у школу під повітряними тривогами і я, і мої батьки боялися. Та й не тільки у цьому була справа, але то не важливо.

Словом, коли прийшли фотографуватися вчителі т адміністрація школи, до мене ззаду підійшов директор. Я просто не помітила його у тому веселому гвалті, що ми влаштували з однокласниками, адже ми давно не бачилися та й взагалі атмосферка була прикольною, радісною. І тут цей чоловічок видає: "Олександро, а чому це ми не вітаємося?". Я перелякана обертаюся до нього (бо він цікавий такий підкрався), усміхаюся привітно та хочу вже нормально привітатися, як намалювалася вчителька з хімії та з незадоволеним писком каже: "Так її ж вдома ненормальні батьки заперли. Одичавіла зовсім".

Ви б бачили моє обличчя в той момент. Я стою і не знаю, що робити чи сказати. Ви не подумайте, у мене є почуття гумору. І я здатна відрізнити гумор навіть ідіотський та безглуздий від тих огидних слів, що сказала ця паняночка. 

Я не стала дарувати їй задоволення й плакати на місці, тож просто ходила розбита решту фотосесії. Однокласники зрозуміли, що щось не так та так-сяк підтримали мене, але настрій мій опустився до нулика. Я прийшла додому і вже там за обідом розридалася як мале дівчисько. Я не розуміла, точно так само як і мої батьки, за що до мене таке ставлення. Ця жіночка ніколи мене не любила, хоча хімія завжди здавалася мені цікавою і йшла у мене більш-менш.

Ну ось такий сумненький випадочок з життя. Та ви не хвилюйтеся, я в нормі. І вже навчилася пропускати подібні образи повз вуха. Будь то вчителька з хімії чи хтось інший.

Плакати - дуже навіть корисно. Іноді це потрібно, аби скинути напругу та позбутися тягара емоцій, що накопичувалися якийсь час. Але не варто розкисати до дірявої бочечки під дощем.

Я не бочечка. І ви бочечками не будьте. 

А якщо все ж захочеться поплакати трішки, звертайтеся до мене. Якщо я ніяк не зараджу вашій ситуації, то проллю слізки разом із вами. Підтримаймо одне одного. Поплакати за компанію теж яка-не-яка - підтримка.

Ось такий тошечки сумний допис у Фати Моргани. Певне, це тому, що над морем дощить. Та дощ рано чи пізно припиниться, еге ж?

А як щодо вас? Ви коли-небудь плакали над своїм рукописом? Якщо ні, то що доводить вас до сліз? Чи ви, як моя молодша сестра Соня? Куленепробивні бронепотяги, ага? Це, до речі, мій тато так каже, ха-ха.

Щось я нагнала на вас трохи суму, тож ось вам порція гарних новин.

У вівторок вийде уже Розділ 13. Втекти від ножів! Ну а щоб ви точно більше не сумували, ось вам відривочок з цієї частини:

Шалфей стривився від болю, що, певно, пройняв його ліву руку. Він прошепотів щось духу, а той майже одразу переліз з одного хлопцевого плеча на інше. Шалфея, здається трохи попустило, але по його поставі було зрозуміло, що йому досі неприємно. 

— Що ж, я змусив вас видертися на огорожу. – крізь стиснуті від болю зуби відгукнувся він до Моллі. – То й вмовити стрибнути теж якось, та вдасться. 

Вона відкрила рота, зненацька зрозумівши, до чого хилив Шалфей. 

— То ви впали спеціально!

— Не скажу, що в мої плани входило летіти з такою ганьбою, як я це зробив, проте... – протягнув він, схоже, зовсім не відчуваючи провини, яку на її думку, він мав би відчувати. – Те, що падіння було навмисним — факт. Та й з рештою, яким чином, я ще міг загнати вас на...

— Ви ідіот, містере Шалфей! – прокричала зі свого місця Моллі, перебиваючи його. – Просто казковий ідіот, чули мене?

— Чув-чув. – спокійно підтвердив “казковий ідіот”, але у його голосі все одно почулись нотки роздратування. – Шкода, що ви не оцінили моєї скромної жертви. То ви стрибаєте чи ні?

— А в мене, чорт забирай, є вибір?

— Не чортихайтеся, міс Шор. Ви ж юна леді та спадкоємиця Двору, врешті-решт.

— Закрийтесь. 

Страшенно люблю цей момент. Хоча, якщо заглибитися у деталі, він не надто і невесий, власне. Тож, точно вписується у наш сьогоднішній допис.

Що ж, до зустрічей, мої любі букнетівці. Чекатиму на вас в гості у себе на сторінці.

Всіх обіймаю.