Криза внутрішнього генія та чи слухає він музику?

Привітики-пістолетики, мої любі!

Скучили? Фата Моргана давно не з'являлася на горизонті вашого моря. Будемо виправляти!

Я щойно знадвору, зі страшенної спеки. Спитаєте, якого такого бісика, я валандалася під пекучим літнім сонцем? А от з такого - город ніхто не відміняв. І я просто була зобов'язана порятувати долю перцю, який я обожнюю. Виривала ось ці погані непотрібні середні квіточки, щоб вони не завадили майбутньому врожаю.

Сезон полуниці, на жаль, закінчується, тож я трішечки сумую, бо вона така смачна-а-а... Проте, нещодавно ми робили вдома смачнючий кокетль з мороженого молока та свіжої полуниці! Ну а далі будуть і ніші ягідки. Порічка там, черешні. Агрус, малина, смородина, лохина, вишні, жимолость (а, ой ця вже відійшла).

Дякуючи мамі та татові, отаким господарям, фруктів та ягід ніколи не бракує. Тож, приїжджайте на пироги! Мама як раз пече один зараз. З моєю улюбленою полуницею, м-м-м.

Перед темою сьогоднішнього допису, нумо поговоримо трішки?

Зара літо. Вже майже середина червня... Як ви взагалі? Як ваша робота, навчання, хоббі? Ну й, звісно ж, як наша люба штука? Як поживає літературний геній всередині вас? 

Бо мій власний просто заливається слізьми, у паніці перегортуючи свої папери, та ледь не кричить з відчаю. Колись, мабуть ще у лютому чи січні місяці, я створила для себе графік писання, відвівши кожному розділу по два тижні часу, але... Словом. у кінці березня на мене напала якась криза, спричинена вигоранням з навчання та мого письменництва. Я почала задаватися такими дурнуватими питаннями, які вибили мене з колії на цілих півтора місяці! По типу:

А навіщо все це?

Наврядчи хтось взагалі зацікавиться моїми книгами, то навіщо старатися?

Підлітки та більшість знайомих не сприймають мене в серйоз, то ж хто оцінить мою творчість?

Я так втомилася від цієї домашки та безкінечних контрольних, творчих робіт та проектів, коли мені писати тоді?

Ці постійні повітряні тривоги, смерті людей. А що, як мою тиху затишну місцинку теж зачепить? Що як я помру й нічого не залишу по собі? Це жахіття так близько біля мене, тож навіщо взагалі старатися заради майбутніх досягнень, навіщо взагалі думати про майбутнє, якого у мене не буде?

Словом, тараканчики в моїй бідолашній голові трохи з'їхали з глузду на вирішили впасти в апатію. Утім, я таки змогла випірнути з цих нав'язливих думок та переборола нестерпне бажання лягти в ліжку й, обхопивши себе за плечі, безтямно дивитися перед собою.

Тож зараз, коли нарешті настали довгожданні канікули, я можу вільно й до схочу сидіти у своєму "Нулі" та спокійно писати. Гадаю, ви теж час від часу задавалися тими питаннями, що тоді вирували у моїй голові? А особливо останнім, найстрашнішим з них? 

Все, що я можу й хочу сказати з цього приводу, - не здавайтеся! Не дозволяйте набридливим думкам рухатись у цьому шаленому напрямку! Не знаєте, що писати далі чи навпаки знаєте, але не можете втілити все задумане в рукописі, бо охоплюють дивні ліньки та апатія?

Рішення просте - надихайтесь!

Дивіться фільми, читайте книги, послухайте веселу історію з маминої молодості чи сумну розповідь вашого старенького дідуся. Поговоріть із друзями чи навіть самі з собою. Спробуйте розпитати про все, що вас хвилює, у своїх персонажів. Адже хто як не вони повині знати, що станеться з ними потім та що чекає на них у подальшому?

Шукайте підтримки у близьких. Як я це зробила у моєму випадку.

На превелике щастя, мої батьки повністю підтримують мене у моєму творчого шляху. Після того, як я почала писати й сказала, що навряд чи зможу вижити у цьому світі, працюючи якимось економістом чи бухгалтером, мама з татом перезирнулися і сказали: "То роби те, що тобі до душі. Що наближатиме до мрій та щастя, а не до повільної смерті від нудного нестерного життя."

Вони завжди підтримують мене у написанні моєї книги, постійно цікавляться моїми успіхами. Тато ж весь час запитує, як почувається мій муз (саме муз, не муза). А коли я засиджуюся до пізньої ночі, заходить до кімнати та з теплою усмішкою каже: "Я так розумію, що муз спати ще не хоче?". Мама, тато та моя молодша сестра переконані в успіху моєї історії навіть більше, ніж я сама, за що я безмежно вдячна їм. Вони мої найкращі мотиватори та фанати, от чесно.

Але найбільше на мене вплинула татова фраза, яка, мабуть, закарбувалася у моїй пам'яті назавжди. 

Якщо ж ніхто, ну зовсім ніхто, у цьому світі не зацінить твоєї книжки, то принаймні її прочитаю я та мама. Прочитає сестра Віка та Соня. Можливо, ще хтось з родичів. Нам вона сподобається точно. А якщо навіть не сподобається, ти все одно зробила щось таке велизечне та вартуюче твого часу та сил. Ти не просто списала 500 чи 700 сторінок формату А4. Ти віддала цьому світу шматочок себе, віддала те, що саме просилося на волю. І не зважаючи ні на що, не зважаючи на всіх, хто скаже, що тільки змарнував час на прочитання твоєї книги... Цей малесенький шматочок душі знайде того, хто стисне його у своїх руках біля самісінького серця. 

Якось так і вижив мій літературний творчий геній. Він з захватом увібрав ці слова у себе та розправив зігуті покалічені крильця. Мій тато, навіть не уявляє як багато зробив для мене та мого генія. Для мого (хи-хи) муза. Навіть не підозрює про те, що саме він зцілив його.

Тож, татотерапія пройшла успішно, ха-ха. Але окрім неї я рятувалася й іншими способами.

Музика.

Ну гаразд, нею я не стільки лікуюся, скільки експлуатую її у своїй творчості. Вірніше, у самому процесі написання. Саме так і виглядаю я, коли пишу. Скрючена у три погибелі на своєму стільчику за комп'ютером та з навушником у лівому вусі.

Ремарочка: Бог його знає, чому я сиджу тільки в одному. Іноді сиджу і в обох, але саме лівий має якусь таку енергетику... Ну загалом, мої фатаморганські причуди))

Словом, мій муз разом з внутрішнім генієм обожнюють слухати музику. Я не сособливо вслухаюся в текст, навіть можу не згадати, яку саме пісню слухала, але все одно потребую присутність музичного супровіду. Ще й не будь-якого, а обраних, особливих, улюблених виконавців чи окремих композицій.

Атмосферу для писання створюють різноманітні жанри: від інді чи дзажу та шаленого року чи панку. Так у моєму письменницькому плейлисті поєднуються ніжні мелодійні пісні гуртів The crane wives та Celtic Women разом з епатажними Maneskin чи старими-добрими Arctic Monkeys. Не обхожуся і без українських Арсена Мірзояна чи Джеррі Хейл. А ще Hardkiss та Vivien Mort. А як щодо саундтреків з фільмів? У мене близько 20 пісень з різноманітних фільмів, починаючи "Круеллою" та закінчуючи "Голодними іграми"! А різношерсті пісні з Євробачень різних років? Та обожнюю! Рибак, Маленька Лазанья, Меловін, Аліка та ще ціла купа інших!

Що ж, слухаю я, мабуть, усе, що мені подобається, а не слухаю - все, що НЕ подобається. Якось так. Люблю геть усі жанри, от чесно. Не надаю перевагу одному чи двом. Тож, якщо писати, то тільки з музикою!

При цьому мій дивакуватий мозок з усіма його тарганами влаштований так, що от читати з музикою я не можу. Хоча існує стільки плейлистів саме для тої чи іншої книги, щоб відтворити їхню атмосферу, але... Вони не для мене. Коли я читаю чужі книги я просто нездатна зосередитися на тексті, коли навіть не у вісі, апросто поруч грає якийсь музон. Дивно, але правда.

А як щодо вас? Слухаєте музику, коли пишете чи читаєте? Чи надаєте перевагу тиші?

От особисто я абсолютну тишу ненавиджу. Все одно спокійніше відчуваю себе, коли чую на фоні своїх думок далекі розмови батьків чи щебетання сестри з котом. Спів пташок, сюрчання цвіркунів. Десь вдалені гавкають пси чи воркають кури. Може, свинка яка обізвиться чи лелека дзьобом покликоче. Шелест трави чи дерев. Та просто муха поруч літає. Але не комар. Їх я зневажаю і відверто не люблю. Це їхнє пищання... Фу. А всі інші звуки - добренько.

Люблю таке. Але щоб не надто гучно! Бо в Саньки відкриється інстинкт вбивці і вона ходитиме зла на все й на всіх. І нічого в дома навіть не пікне. 

Але таке буває рідко. Мене всі люблять. Та зовсім ніхто не боїться.

Ремарочка: Сподіваюся. Ха.

Ну що ж, на цьому все. Дякую за увагу, оплесків не потрібно.

Заходьте до мене ще, можу вести розмови на будь-які теми до самої глухої ночі. У мене цікаво, тож лишайтеся, хто тільки приєднався. Та насолоджуйтеся ті, хто зі мною давно.

Всіх міцно обіймаю та цілую в щічку.

До зустрічей!