Знижка на солоденьку

Сьогодні діє знижка на книгу "Солоденька для боса"

https://booknet.ua/reader/solodenka-dlya-bosa-b412338?c=4436148&p=1

Робочий день доходить до кінця, коли мені вручають в руки стопку паперів і велять віднести до шефа в кабінет. У цій фірмі працюю не повний тиждень і то, поки що стажеркою, то ж виконую функції посильного і заварювальника кави.

Тремтячими ногами заходжу в прийомну, де повинна сидіти секретарка, але її вже немає, напевно втекла додому раніше. Я такого собі дозволити не можу, лише вливаюсь у робочий процес, а ось допізна працювати вже залишалась.

В кабінеті Тимура Мирославовича ще ні разу не була. Він для мене птиця високого польоту, начальство, котре я можу бачити лише на відстані. Тому стукаю у двері тихо і невпевнено із завмиранням серця в грудях. У відповідь нічого не чую, тому насмілююсь зайти в середину.

В кабінеті напівтемрява, жалюзі на вікнах прикривають і так досить тускле світло зимового дня, котрий доходить до кінця. Розгублена завмираю, чекаю поки очі звикнуть до сутінків.

- Хто ти така? - вимогливий чоловічий голос лунає з іншого кінця кабінету.

Я здригаюсь від несподіванки, в руках міцніше стискаю кляті папери. Намагаюсь знайти місце звідки чула голос і помічаю темний силует на дивані в протилежному кутку від вікна. Він ворушиться, чутно дзвін скла, можливо щось наливає.

- Я Аліна, працюю у вас, - відповідаю тремтячим голосом. - Солодка Аліна, проходжу стажування.

- І хто тебе стажує, якщо не секрет?

- Анфіса Степанівна, і вона просила віднести вам деякі документи.

- Скажи мені солоденька, чому Анфіса так сильно тебе не любить? - після короткої паузи запитує шеф і підіймається з місця. - Вона ж добре знає, що сьогодні турбувати мене - це дорівнює самовбивству.

Він повільно крокує в мою сторону, а я ціпенію. Взагалі не розумію, про що він говорить. Хіба я зробила щось погане? Тепер він досить близько і я можу його розгледіти. Красиве, покрите тінями обличчя похмуре, зазвичай акуратно вкладене волосся — скуйовджене, чорна сорочка розстібнута на грудях. Зараз шеф виглядає розбитим і розчавленим. Чомусь мені здається, що не маю права тут знаходитись і бачити його таким.

- Я нічого не знаю. Вона просила віднести, ось я і прийшла, - виправдовуюсь.

Він робить ще один крок, підходить майже впритул і зацікавлено роздивляється. Помічаю блиск в його очах і стає ніяково. Відхиляю голову і намагаюсь не вдихати приємний аромат чоловічих парфумів, перемішаний з запахом алкоголю.

- Анфіса заздрісна жінка, - хмикає, нарешті порушує тишу. – Напевно, вона хотіла таким чином спекатись тебе. Таку красуню вона вважає конкуренткою, я майже впевнений в цьому, - відчуваю на підборідді теплі пальці. - Надіялась, що я розізлюсь і звільню тебе.

Він повертає мою голову до себе, тепер змушена дивитись прямо йому в очі. І бачу там зацікавленість. Не знаю, чи боятися цього, чи радіти. Я лише виконувала свою роботу, а виходить мене вплутали в інтриги.

- І що ж ви зробите? - несміло запитую.

Звичайно, роботу втрачати не хочеться. Потрапити у хорошу фірму, шанс випадає не часто, враховуючи, що мені допомогла одна знайома. Але як я можу тепер все виправити? Підкоритись долі?

- Випий зі мною, солоденька, і я подумаю.

Шеф прибирає руку і відходить в сторону, а я здивовано дивлюсь йому в слід. Цікавий поворот подій. Продовжую стояти не рухаючись, поки він щось робить біля столика, а потім повертається ще з одною наповненою склянкою. Він всовує мені її в руку і забирає нещасливі папери, зневажливо кидає їх на робочий стіл.

- Але я на роботі і не маю права, - насмілююсь запротестувати. - А раптом ви захочете мене звільнити за пиття в робочий час?

Навіть не знаю, звідки взялась в мене така сміливість. Зазвичай не можу і слова видавити при начальстві.

Він тихо сміється і знову підходить занадто близько.

- Або за те, що завадила мені страждати, або за те, що не захотіла підтримати у важкий час, - кривить губи. - Вибирай.

- Вибір не дуже великий, - зітхаю і роблю невеликий ковток міцного напою.

Алкоголь обпікає і я закашлююсь, починаю важко дихати. Таке відчуття, наче у склянці ядерна суміш. Шеф знову з мене сміється, цього разу веселіше. Рада, що піднесла йому настрій. Він допиває свій напій і відходить, щоб покласти пусту склянку на стіл. Видихаю з полегшенням, коли він залишає мій особистий простір.

- Можна поцікавитись, в чому я вас підтримую? - о, тепер я зовсім смілива. Алкоголь притуплює страх і сором'язливість, тому роблю ще один ковток.

- Хіба ти не знаєш? - він присідає на край столу і схрещує руки на грудях. Звідси не можу розгледіти вираз його обличчя, але він здивований. - Ти точно працюєш у моїй фірмі?

- Я не схильна до спілкування і мені ніхто нічого не розповідає, - виправдовуюсь, чомусь почуваюсь незручно через власну некомунікабельність. - І я тут не так давно, щоб бути в курсі.

- Про власного боса ти маєш знати все до дрібнички, - сухо промовляє, а потім продовжує легковажним тоном. - Це закон нашого жіночого колективу. А якщо щось недочула - повигадувати, - сміється. - Кожна поважаюча себе жінка в нашій фірмі, знає все про вище начальство. Запитай будь-кого, вони з радістю з тобою поділяться інформацією. Я впевнений, вони цікавіше розкажуть, ніж я.

У відповідь киваю, хоч не впевнена, що він це побачить. П'ю ще раз і насмілююсь зробити декілька кроків в сторону шефа. Відчуваю, як він спостерігає за мною уважно і зацікавлено. Намагаюсь не дивитись йому в очі, підходжу до столу і кладу склянку. Виловлюю поглядом настінний годинник, у сутінках стрілки показують за десять шосту. До кінця робочого дня залишаються лічені хвилини. Може сьогодні я попаду додому раніше?

- Я вже напевно краще піду, якщо ви не проти, - тихо промовляю і розвертаюсь з метою залишити кабінет.

Шеф встигає схопити мене за руку і розвертає до себе. Від несподіванки не встоюю і врізаюсь йому в груди. Гарячий подих обпікає обличчя, а міцні руки сильно обтягують талію, втискаючи мене ще тісніше в тверде чоловіче тіло.

- Що ви робите? - збентежено викрикую, не очікуючи на такі дії з його сторони.

- Ось думаю, чи насправді ти така солоденька, як голосить твоє прізвище, - шепоче і хилиться вперед, наближається до моїх губ. - І кортить спробувати.

- Краще не треба, - видихаю ледь чутно.

- Чому? - дивується. - Ти мене боїшся?

Скаже таке. Від незручності ситуації боюсь поворухнутись. Його близькість бентежить і водночас хвилює.

- Можливо, - зізнаюсь, в надії, що він мене відпустить.