Рубрика : Трохи жартівливих висловів...

Ну що ще трохи жартів з  СОЛАРД.ІСТИНА ПОРЯД :

Йосип твій дід!

Та, щоб вони усі були здорові!

Та латаний талан!

Та на джмелика!

Твого херувиму!

Криса ж ти ненаглядна!

Міль ненажерлива!

Качкодзьоб обідраний

Та, щоб тобі з голодними вовками танцювалося!

Щоб тебе, мій дорогоцінний, усі демони по черзі любили!

Та щоб на тебе голуби напаскудили!

Та щоб тебе, радість моя!

 

Чого ми весь час обираємо якийсь мудрований шлях до пекла?

 

- Цей культурний код я догнав. Дякую тобі, великий лідере думки. Піду, подружусь з новою реальністю. Подарую їй квіти. Запрошу на побачення. Може ми й до першого поцілунку дійдемо…

 

Та слів бракує. Літературних. Руконіжка ж ти мадагаскарська, налякав до смерті. Псевдотрохета п'ятикільчаста.

 

Емоції відчайдушно сварилися з мозком, запевняючи його, що Мар’яну піде на користь, якщо по його пустій голові вдарити чимось важким.

 

Та, щоб тебе! Дисидент бісів, що не думка, то на нобелівську премію тягне.  

 

- Хаос всесвітній, яка ти турботлива. Не хвилюйся, я поїду. Але спустись на землю, бо з твоїм талантом коїти добро й нести щастя довго не протягнеш.

- Намаханий ти й не лікуєшся, - скрутно похитала я головою.

- Ху! З тобою говорити…це все одно, що метеликів в голові ловити.

- А ти не заводь усіляких личинок у своєму організмі й…

 

- Що думки біжать врозтіч? - мімікою виразив він ступінь моєї неадекватності.

- Думки не бігають. У них немає ніг. Мислити нам дозволяють нейронні ансамблі.

- Спілкування з тобою, як лотерея. Ніколи не зрозуміло, що випаде, - задумливо почухав він потилицю.

 

Й зовсім вже погано недооцінювати милу й чарівну білявку. Хто його знає, які сірі вовки ховаються у шкурі тих овечок. Може у тієї чарівності множинна особистість?

 

- Я в порядку, - хрипло відповідаю я.

- Слухай, татова радість, ти від того порядку така ж далека, як я від Аргентини.

 

Як ви мене вже дістали. Та я просто вирую обуренням. Й від цього всього хочеться, по старовинній українській традиції, взяти бандуру й затягнути пісню про сумну долю

 

- Злидня! - гарчить вона. - В мене вже нерви іскряться. Не роби мені замануху тебе прибити.

- А чого злидня? Я ж наче цілком пристойна дівчинка?

- Лукія, метнись додому, стрінь там Виговського й скільки хочеш здиблюй його нерви. Мої не чіпай.

 

Від її нотацій я вже мала відчуття диявола, вкрай замореного екзорцистом.

 

- Все нормально? 

- Та хто його знає, як воно нормально? Я ж жінка й так інколи важко визначитися з тією нормою, коли тебе по черзі спокушають то ангел, то демон.

 

Ні, ну ти ж правда не думав, що мої образи впадуть перед твоєю крутістю? Нічого подібного. Я їх пестую й доглядаю, час від часу підгодовуючи вигаданими чи реальними твоїми боками. 

 

НІКОЛИ не можна ЗАНИЖУВАТИ свої таланти. А то люди можуть повірити й подумати, що ти кажеш правду.

 

Цей світ інколи здається таким відчайдушно божевільний, що відчуваю себе наївною клітиною, яка не пройшла всі кола добору та визрівання.

 

- Не так я бачив нашу розмову…

- Й не кажи, - підтримала я його. -  В мене теж були інші плани на літо. Прочитати «Віднесені вітром», посадити флокси, запустити небесний ліхтарик…

 

- А що це ви на мене дивитесь, як монахиня на диявола? - захвилювалася я під його поглядом.

- Перевертень ти чорнобильський, як тобі вдається тільки усіх за ніс водити?

 

- Все нормально? - хмуриться він.

- Звісно! - радісно посміхаюсь. - Я ж майже виточена зі сталі. Супермени ридають від заздрощів, коли пролітають мимо.  

 

- Вас щось засмутило?

- Реальність і несправедливість. В середньовіччі все було просто. Хто перший розвів багаття - той і правий.