Глава 1

В його зелених очах байдужість приправлена зневагою. Й та зелень наче пік протилежності холодності - дика, неприборкана, тваринна, природа й гранична ніжна. Навіть захопилася такому видовищному поєднанню. Вкотило. З головою провалююсь в його погляд й не відразу ідентифікую таку знайому зверхність. Як під льодяним душем постояла. Попустило вмить. На заміну захопленню прийшла злість за пережите розчарування.

  Він потирає своє перенісся й пильним поглядом пробігається по мені. Йому не подобаються ані ретельно прилизане моє біляве волосся, ані блузка зі спідницею нижче коліна.

- Не знаю чим керувався твій батько, - скривив він губи. -  Можеш теліпатися за мною. Тільки не плутайся перед ногами, - гострословить він.

А я уважно його оглядаю. Ти абсолютно правий. Ти не знаєш чим керувався мій батько, може було б непогано про це дізнатися, а не наліпити своїх стереотипів на мене? Але якщо тобі хочеться мати поряд себе глупувату жінку, то можу порадувати.

- Батько сподівається, що я вам можу допомогти, - з наївними оченятами дивлюсь на нього.

- Чим? - смикає він бровою в жесті "подивись на себе злидня".  

- Ну…- задумливо дивлюсь на стелю. - Може порадою? - скромно визначаю я межу мудрості.

- Люся…- тяжко зітхає він.

- Лукія, - чемно виправляю я.

- Та хоч Свята Маргарита, - сичить він. - Просто помовч.

- А як довго? П’ять, десять хвилин, дві години? Мені б не хотілося вам заважати побути на одинці з думками. То так важливо для кожної людини. Хоч на кілька хвилин почути себе. В цьому шаленому ритмі життя цього інколи не вистачає. Але люди так ліняться думати. Вони готові зробити будь-що, аби не ворочати сірою рідиною.

- Ти що знущаєшся? - переходить він на рик.

- Я?! Ні, звісно. Як ви могли таке подумати? Я з вами, щоб допомогти вам знайти вбивцю вашої дівчини.

- Слухай Лусія…

- Лукія. Але вже ближче, -  похвалила я його. -  Але ви не засмучуйтесь, склероз помолодшав й вже варто перевірятися з 25 років.

Видиво зеленого ока, що нервово сіпається, просто вражає. Прямо по канонах "люби ворога свого"…просто в усіх позах його люби, скотиняку.

Спокій. Задоволення. Нірвана.

   Але він нічого так поскреготавши зубами взяв себе в руки. Хм! То була тільки перша спроба. Продовжуй діяти, як осел, і я спробую ще. Та я ж намагалася бути приязною, та тебе, соколику, чорт видно за душу дряпнув. Й тепер у твоєму погляді щире побажання, щоб я під вантажівку потрапила. Ну, бусинка, не треба так поглядом бо-бо мені прагнути зробити. Фу! Грубіян.

- От просто закрий рот. І заговори, коли я до тебе звернусь, - потрусив він головою.

- Ага! Сонце вже сідає. А ви дасте мені матеріали по справі? Не те щоб я дуже сильно хотіла подивитися…Але маю я ж з чогось розпочати, щоб це не виглядала, наче я йду, як до березня весна…

- Ти взагалі знаєш, що означає мовчати? - пробігає судома по його обличчі.

Ягідка, та тобі в жаху не насниться, ЩО я знаю.

- Так. Я знаю, що таке мовчати. Й буде краще коли я помовчу вивчаючи справу.

- А ти що слідчий? - вибухає він.

- Ні. Я здобула освіту в Національному технічному університеті України «КПІ» та навчалася у Вісбаденській академії психотерапії, - чесно зізналася я.

Але йому здається почулося, що я закінчила курси манікюру від Рози Марківни. Що з людьми роблять стереотипи? Якщо в тебе біляве волоссячко, намальовані бровки, губки бантиком й груди в гарно запакованій білизні то все ти інтелектом десь на рівні примітивних організмів. Та я для нього, як гола амеба - грудочка протоплазми без постійної форми тіла. Й від найвище організованих тварин мене розділяють тисячоліття еволюції. Хочеться розпочати вести паразитичне життя. Моя уява тут же завела в далекі далі і я навіть побачила себе тим гарнющим паразитиком.

   Й поки я роздумувала про моє виживання у новій подобі, Кхал Дрого вознісся у свої вигадані світи й про щось саме ричав, коли я думала про паразитів. Паразити більше захопили мою уяву і я ті дурноляпи прослухала. А він же певно старався, але захребетники були цікавіші.

   Вічна дилема, що важливіше мій прекрасний світ фантазії, чи сіра, сурова реальність? Світ на це ще не дав відповіді. А він нічого так, з суровою мордою, щось мені активно доносить. Ох, ти квіточка ж моя, що росте високо в горах, яку кози не доїли. Який натхненний. В очах блискавки шмигають, слова громом розсипаються й впевненість поривчастим вітром до землі пригортає. Але вегетативне розмноження амеб все одно більш приголомшує. Скільки тобі там? 36? 37? 35? А от амеби існують близько 2,1 млрд років…І цей одноклітинний організм, заразивши людину, здатен перетворити її мозок на кашу.

- То матеріали ви мені зможете дати? - повернулася я від своїх визискувань.

- Дам, - проскрипів він зубами.

Й від гріха подалі він дістав мені флешку. Взяла. Ще раз з задоволенням позаглядала в його розгнівані зелені очі.  Колір просто неймовірний. Перший раз в житті бачу чоловіка з таким відтінком зеленого. В такі б очі заглядати десь на кухні, коли він тобі шматок м’яса зі сковорідки дістає…Так! Мозок, м’ясо…видно я таки голодна. І морозива хочеться. Фісташкового. Пора закруглятися.