Ми так близько, впритул, хоч двері наче широкі, а я тендітна. Але широкоплеча статура Захара, здається, займає весь простір дверної пройми. Саме через це я своїми пружними м’ячиками торкаюся його твердих, м’язистих грудей. Й від того мої соски напружуються і випинаються з під футболки ще більше. Між нами пробігає дивна іскра, наче спалах блискавки без дощу. Стає душно. Відчуваю гарячий подих Захара на шкірі. Не можу ступити й кроку. Ноги ватяні.

Роблю глибокий вдих і видих. Груди автоматично здіймаються догори. Моя футболка ковзе котоном його сорочки. Боротьба поглядів все ще триває. Сяйнула думка, що можливо він спеціально так став? Та ні! Нісенітниця якась. Навіщо? Плечі в нього й справді круті, а він великий, тому так тісно нам у дверях. Та навіть при його зрості я сягаю йому мочки вуха. Щойно помітила.

Не відводячи погляду все ж протискаюся повз його широкоплечу, міцну статуру і виходжу в загальний коридор. Боковим зором бачу, як він полегшено видихає і правицею незграбно поправляє волосся.

Мої щоки палають рум'янцем. Відчуваю, як горять навіть вуха. Спиною пробігає трепетний, дражливий холодок від пекучого погляду, що обмацує й ковзе вздовж хребта до сідниць, наче тавруючи. Що за дідько?! Хочеться зникнути від ніяковіння.

Але так піти буде невиховано і тупо. Треба попрощатися з Владиславом. Сподіваюся, що він нічогісінько не помітив. Та до біса! Миті, аби прийти до тями, трохи замало після такої іскри, що спалахнула між нами від дотику. Але я таки перемагаю себе неабияким зусиллям волі. Зважуюся й розвертаюсь. Мимоволі кидаю погляд на Захара. Суворий. Грізний. Спопеляє. Дивиться так, наче дорікає. Дуже хочеться просто сховатися від того пронизливого погляду. Але я чомусь стою неприкаяно. Не розумію в чому я перед ним провинилась. Зрештою, хто ВІН такий, щоб в очах Владислава я виглядала невихованою та дивакуватою. Моя репутація мені важливіша за спопеляючі, суворі погляди нарцисичного мажора-ловеласа.

Кутики манливих чітких губ Захара кривляться в іронічній посмішці. А мій погляд наче запитує: що? Захар ковзе своїми очиськами моїм обличчям, шиєю, декольте. Оцінково розглядає та нахабно поглядом спускається до грудей. Зависає на них липучкою, наче я гола. Пам'ятаю, що на мені лише футболка, з-під якої так яскраво випинаються два штивні горбики від недавнього дотику. І це мене дещо напружує. Якби я не розгулювала вдома ось так, без ліфчика, цього б не сталося, і я б зараз почувалася більш впевнено. А так…

Найцікавіше, що Владислав на мої груди так нахабно не витріщався. Хоч все ж крадькома дивився. Не без того. Чоловіча природа. І це нормально. Але щоб так?! Хижо. Спрагло. Жадібно.