Запрошую у світ ніжності, трепету та пристрасного кохання на межі. Кілька уривків:

"Не втекти від себе"

– Кохана..., – гарячий подих омріяного коханого чоловіка обпікає мою шию, а руки стискають до хрускоту. Стас підкрався зненацька зі спини, поки я у вікні розглядала, як до Різдва прикрашають вітрину в кафе навпроти, на вході розвішують яскраві гірлянди. Підсвідомо я очікувала на такий порив Станіслава, але не зізнаюся собі. Він такий гарячий, розпашілий, запальний. Його обійми такі омріяні, такі міцні. Милий, коханий мій, який же ж ти бажаний, жаданий! Станіслав пахне лавандою, свіжістю, мускусом. О, боже, як дико я його хочу, шалено. Не встояти мені сьогодні перед такою спокусою ніяк! Заворожливий шепіт на вушко бентежить: – Я так скучив… Тендітний вологий дотик язика лоскоче за вушком, легке покусування мочки приємно збуджує, а руки обережно ковзуть вздовж талії догори, спрагло торкаються грудей, заминаючи м'якенькі ворсинки халата. І від тих дотиків внизу розтікається томлива тепла хвиля нестримного палкого бажання. Умліваю від його торкання, від тепла його тіла, а Стас тулиться до мене зі спини щосили. Відчуваю його потужне збудження, ледь лепече: – Кохана моя, я тебе так хочу, знемагаю… – Стасе…, – млосно глибоко видихаю. Все ще борюся з ним і з собою. Кладу руки поверх долонь Станіслава, красномовно затискаючи їх з наміром припинити ті шалені, нестримні ласки, але це його не зупиняє. Він продовжує пестити, стискати мої груди поверх халата. – Валю..., будь ласка, ..., – треться носом об мою шию, обличчя занурює в коси. – Дівчинко, кохана....

"Без ілюзій"

– Вмикай музику та насолоджуйся, – грайливо кидаю, і він вмикає. Усвідомлюю, що гратися з таким мужиком може бути собі дорожче. Але я все ж ризикую, починаючи танцювати звабливий танець прямо навпроти нього у тій сукні до підлоги, еротично рухаючи стегнами. Демонстративно ігнорую підвищення разом з пілоном. Знаю, що виглядаю бомбезно. А злегка примружений, ледь затуманений погляд Маркуса яскраве тому підтвердження. Нарешті він не витримує й піднімається з дивана. Робить кілька рішучих кроків до мене та опиняється так близько, що його гарячий подих ошпарює мою шкіру, а рука міцно хапає мене за талію. Маркус щосили тягне мене на себе. Між нами навіть мікрона. – Ніко, що ти влаштовуєш? Я не те замовляв, – розморено гарчить мені в обличчя, зазираючи томливим поглядом в очі. Зіниці розширені й миготять, наче світлячки, в тому приглушеному світлі. Його запаморочливий баритон так дурманить. Ледь стримуюся, аби його не поцілувати. Моя ціль геть інша. – Я влаштовую тобі лайт версію збудження. Хіба ти не цього хотів? – відчуваю свою перемогу. Тепер він точно пошкодував про свій вчинок. – Ти вважаєш, що те, що ти зараз робиш, є лайт? – губами майже торкається мого обличчя. – Мені здається, що так, – відверто знущаюся, а він біситься, ледве стримуючись, і це так мені помітно. Скоріше навіть – відчутно. – Я не просив тебе танець збудження. Я хотів подивитись на тебе…, – замовкає, але я продовжую те, що він не насмілився озвучити. – Ти хотів подивитись на мене без одягу? Тоді я зараз тобі все влаштую, босе! – різко опускаю бретелі плаття, і його верх падає на руку Маркуса, яка міцно тримає мене за талію. А я тягнуся до застібки бюстика свого сценічного костюма. Але Маркус перехоплює мою руку. – Дівчинко, я прошу тебе, не грай зі мною! – гарчить на вухо. Відчуваю його важке дихання та неймовірне збудження в паху. – А то що? – войовниче хрипить мій голос, а губи зрадницьки впираються в його щетинисту щоку. Відчуваю, що переходжу межу, але покірно стриматися не можу.

"Ніколи більше"

Ми так близько, впритул, хоч двері наче широкі, а я тендітна. Але широкоплеча статура Захара, здається, займає весь простір дверної пройми. Саме через це я своїми пружними м’ячиками торкаюся його твердих, м’язистих грудей. Й від того мої соски напружуються і випинаються з під футболки ще більше. Між нами пробігає дивна іскра, наче спалах блискавки без дощу. Стає душно. Відчуваю гарячий подих Захара на шкірі. Роблю глибокий вдих і видих. Груди автоматично здіймаються догори. Моя футболка ковзе котоном його сорочки. Боротьба поглядів триває. Не відводячи очей протискаюся повз його широкоплечу, міцну статуру... Боковим зором бачу, як він полегшено видихає і правицею незграбно поправляє волосся. Щоки палають рум'янцем. Спиною пробігає трепетний, дражливий холодок від пекучого погляду, що обмацує й ковзе вздовж хребта до сідниць, наче тавруючи. Зважуюся й розвертаюсь. Кидаю погляд на Захара. Суворий. Грізний. Спопеляє. Дивиться так, наче дорікає. Кутики манливих чітких губ Захара кривляться в іронічній посмішці. А мій погляд наче запитує: що? Захар ковзе своїми очиськами моїм обличчям, шиєю, декольте. Оцінково розглядає та нахабно поглядом спускається до грудей. Зависає на них липучкою, наче я гола. Пам'ятаю, що на мені лише футболка, з-під якої так яскраво випинаються два штивні горбики від недавнього дотику. І це мене дещо напружує. А він дивиться: Хижо. Спрагло. Жадібно.