– О, хочеш теж стати вбивцею як я? – перепитав цей покидьок і криво всміхнувся.

 Він підійшов впритул до нас, аж дуло пістолета уперлося в його широку грудину

– Ти навіжений! Я буду стріляти! – попередила я.

 Але моя зброя тряслася. Хоча я намагалась взяти себе в руки.

– Не зможеш…бо ти інша…ти не з цього болота! То ж забирайся, і не заважай мені виконувати свою роботу, – сказав як відрізав мисливець.

 Я запала від його слів, що луною відбивалися моїй збуреній душі. Да звідки йому знати на що я спроможна? Він нічого про мене не знає!

 Я стиснула губи.

 Я все ж натиснула на гачок, гримнув постріл, на мить зажмурилася, а рука сіпнулася від віддачі, ніс почали лоскотати порохові гази. То ж хотілся чхнути, я шмигнула носом.

– Твою на ліво! Все ж вистрілила! – обурився мисливець, відсахнувшись в сторону, я вистрілила мимо, але загрозливо близько.

 Звісно вбити я його не можу, як би не бісив, але все ж вистрілила поряд, щоб не трендів багато.

– До чого обурення, якщо сам же просив? А наступного разу поцілю у лоба! – попередила я.

 Сова вишкірився на мене і навіть помітила щось схоже на ікла під верхнею губою.

 Він хотів схопити мене за горло та наче в останю мить чогось передумав, випрямився і почав оглядатися.

– А тобі щастить, твої побратим вже тут! – повідомив Сова, – Малеча, в нас мало часу, я прийшов за тобою! Мене прислала твоя бабця, якщо знов не хочеш повернутись на досліди до мисливців, ходімо зі мною!

– Що? Я не вірю! Не може бути! – здивувалася Віола відкрила від здивування рота, і витріщила зелені очі, в яких заблищали сльози.

– Він може брехати! Хай доведе це! Бо чого він одразу це не сказав? – не повірила я.

– Бо мені заважали весь час це зробити...– і красномовно подивився на мене, – …а ще мені було весело, – відповів мисливець та дістав щось з кишені та кинув Віолі, вона це зловила.

 Мавка подивилася в розгорнуті долоні і її брови по лізли наверх.

 Я теж з цікавістю на це глянула та побачила дуже тонко зроблену прикрасу – не бачила настільки гарної речі!

– Це кільце мами…бабця його зберігає на згадку про маму…– проговорила мавка голосом, що зривався на схлип, в неї з очей полилися сльози.

 Я пригорнула її до себе.

– Але як ти мене повернеш до бабці, ми не зможемо потрапити в Іншосвіття? – спитала Віола.

– Я саме тут, щоб переправити тебе туди, – відповів Сова.

 Але тут з’явилися бронемехи з гербом мисливців.

 Сова опинився, позаду мене та схопив за шию, погрожуючі пістолетом.

– Є ні…якщо атакуєте: одна з вас помре, – попередив Сова, я відчувала як його подих лоскотав вохо.

 А моє серце пропустило удар від страху, я навіть дихати забула, аж під ребрами запекло.

 Але бронемехи зупинился, хоча зброю так і залишили наведену на нас.

– Відпусти, Алісу! – наказав Сірий вовк, що здавалось з’явився з ні звідки, у нього за спиною була довга гвинтівка.

– О! Які люди! Великий Сірий вовк, яка честь зустріти тебе. Слава про твої перемоги шириться навіть Іншосвіттям, шкода, що мені ніколи з тобою битися, – привітався Сова з вчителем.

– А ти ница паскуда, яка ховається за спиною тендітної та не досвідченої мисливиці! Ганьба тобі! – присоромив вчитель Сову.

– Ховаюся? Ні! Я просто забираю з собою! – кинув Сова.

 Я відчула як спину щось гріє, наче в грудині Сови прокинулося сонечко, почулося низько частотне гудіння і світ став темнішати настала глибока пітьма.

 А коли темрява розвіялася, мене пихнули вперед, я не втрималася та гепнулася на траву.

– Алісо! – почула я Віолу, вона кинулася до мене.– Як ти?

– Зі мною все в порядку! – відповіла я, потираючи горло, та косячись назад на мисливця.

– Ой, невже? – здивувалася Віола оглядівшись, – Аліса, я вдома! Ми в Іншосвтті! Невже я побачуся з бабцею?

– Що-о?! – незрозуміла я.

 Я підскочила на ноги, хоча мене повело в сторону і озирнулася.

 Я бачу безкрайні ліси та гори десь в далечині. Над головою пролетіли дивні птахи.

 А по степу, де ми знаходилися пронеслися…єдинороги!

 Я вирячила очі, потерла їх, вщипнула на всяк випадок себе, може сплю…але це був зовсім не сон.

"Полювання на Місяць"