Рецензія на роман “шовковий шлях “борисфена”

Сторіччя дев’ятнадцяте. Що ми бачимо?

В Україні – кріпаччина, в Петербурзі – цар.

Немає Січі, немає Гетьманщини

(із пісні ТНМК "Історія України за 5 хвилин")

Ця рецензія на роман “Шовковий шлях “Борисфена” авторки Єви Ромік підготовлена у рамках МАРАФОНУ.

Почну з кількох застережень. По-перше, нехай гучне слово “рецензія” не вводить Вас у оману щодо мене як літературознавця і критика. Я рецензій не писав зроду, і при підготовці цієї періодично заглядав у порадник, підготовлений самою авторкою. По-друге, мені складно бути повністю об’єктивним. Адже я відчуваю велику вдячність до пані Єви за постійну підтримку, цінні поради та увагу до моїх власних творів. Та я усе ж спробую. Повністю уникнути спойлерів не вдалося, тож враховуйте це, і, якщо читаєте роман - краще відкладіть знайомство із цією рецензією на потім.

Загальний огляд

Дія роману відбувається у російській імперії, Генуезькій республіці та у водах Чорного моря у самому кінці XVIII століття. Це – якраз той історичний період, коли України, здавалося б, немає на мапі світу. Запорізьку Січ зруйнували у 1775 році. За десять років до того Гетьманщину реформували у Малоросійську губернію. За обома цими трагічними для нашої державності подіями стоїть імператриця Катерина II. Так, та сама, чий пам’ятник донедавна “прикрашав” вулиці Одеси. Навіть тим, хто не дуже цікавиться історією, образ цієї цариці, мабуть, знайомий з “Вечорів на хуторі біля Диканьки” – це до неї коваль Вакула літав за червоними черевичками верхи на чорті.

Тривале царювання Катерини якраз добігає кінця, коли розпочинаються події роману. Історичним тлом для подій твору слугує амбітний проєкт російських можновладців, які намагаються організувати виробництво шовку на території Криму. Півострів (той самий, що тепер “ісконно русская земля” аж до ядерних погроз) росія завоювала напередодні у ході одної з російсько-турецьких війн.

Історичний факт для покладення у основу книги авторка обрала дійсно цікавий і маловідомий, що робить книгу пізнавальною та певною мірою повчальною.

Та насправді книга не тільки і не стільки про історичні події, скільки про вічне – про кохання. У центрі подій – колоритний любовний трикутник. Його складає головна героїня (Ніна), честолюбний російський поміщик та дипломат Сергій Милорадов та генуезький співак Сандро Лоренцині.

Авторка справді вміло балансує між цими двома жанрами – історичний роман та любовний роман, так, аби книга була цікава поціновувачам обох.

Я давно не читав історичних романів. Та я виріс на них. Від “Трьох мушкетерів” Дюма до “Останнього з могикан” Купера – усе це я у шкільні роки обожнював. Не обійшла мене у ті часи і російська класика, “Война і мір”, “Анна Карєніна” і тому подібне. Саме атмосфера цих творів мені одразу і пригадалася, коли я відкрив “Шовковий шлях “Борисфена”.

Варто віддати авторці належне – вона поставилась до написання свого історичного роману серйозно і відповідально. Одразу відчувається, яка методична робота була проведена “за лаштунками”. Герої поводять себе і мислять не як попаданці із сучасності, ряджені у історичні костюми, а як реальні люди тої історичної доби, із притаманним тій епосі світоглядом, стереотипами і рівнем знань про навколишній світ. В мене жодного разу під час прочитання не вирвалося “Та ніколи б у ті часи такого не було!”, як бува, коли сучасні автори переносять дію своїх творів у антураж певного історичного періоду, недостатньо його дослідивши.

Слід також відзначити якісний та добре відредагований текст. Читачі, гіперчутливі до описок і помилок, можуть зі спокійною душею братися за “Шовковий шлях “Борисфена” – їхній внутрішній перфекціоніст зможе відпочити та розслабитися.

А на додачу, можна ще й помилуватися вдало підібраними ілюстраціями.

Персонажі та їхні стосунки

Переходячи до героїв, їхніх стосунків і любовної лінії, насамперед мушу зазначити, що я – не читач любовних романів. Було би кумедно, якби тридцятитрирічний бородатий чолов’яга, ще й військовий, намагався зійти за знавця цього жанру. Мені насправді немає із чим порівнювати у цьому жанрі. Тож лише поділюся тими суб’єктивними враженнями, які залишили в мене герої та їхні долі.

Головна героїня, графиня Ніна Аристархівна Милорадова – цікава пані, до якої я попервах мав неоднозначні почуття. Дівчину ще у юні роки видали заміж за графа, набагато старшого за неї, не питаючи її згоди. Вона без заперечень прийняла свою долю, і навіть навчилася ставитися до графа із повагою та теплотою, якщо і не з любов’ю. Ніна – людина терпляча і добросердна. Це розумієш з перших же сторінок роману, де вона безкорисливо доглядає за прикутим до ліжка далеким родичом свого чоловіка, і навіть не помічає, як того охоплює пристрасть до неї – їй і на думку не спадає зрадити графа.

Смиренна покірність Ніни дещо дивує, можливо навіть дратує, якщо дивитися на неї з точки зору сучасності. Однак у той історичний період жінки не мали багато можливостей пручатися такій долі.

Часом починає здаватися, що Ніна і не надто страждає у своїй “золотій клітці”. Складно аж надто співчувати барині, яка розкошує і живе у палаці. Особливо коли помічаєш у якихось дрібницях певну її зверхність у спілкуванні з “черню”, а також побутову безпорадність, в якій відчувається звичка до комфорту і перекладання всієї побутової рутини на слуг.

Та є дещо, що змушує Ніну розкриватися у зовсім іншому світлі. І це “дещо” – кохання.

Коли у серці героїні спалахують яскраві почуття до Сандро – звична для неї покірність долі зраджує Ніні. На зміну їй приходить готовність до сміливих, рішучих і навіть нерозсудливих вчинків. Жінка, яка здавалась слабкою і безпомічною, виявляється, готова боротися за своє щастя. Зрештою вона усвідомлює, що із милим для неї рай і у курені, а його походження та статки нічого не значать, коли на іншій шальці терезів – справжні почуття. Спостерігати за цими метаморфозами – вельми цікаво. І я впевнений, що зрештою Ніна залишить у серці читача приємне про себе враження.

Сергій Милорадов як персонаж дуже заінтригував мене на початку роману. Амбітний та зухвалий гардемарин, який виявився калікою внаслідок випадкової травми, ледь не потонув у відчаї, та зрештою сповнився рішучості досягти омріяного становища розумом і хитрістю, якщо вже здоров’я і сили підвели. На початку здається, що це може бути дуже харизматичний герой, хтось на кшталт Тіріона Ланістера з “Пісні Льоду та полум’я” Мартіна чи інквізитора Глокти з “Першого закону” Аберкромбі. Навіть коли розумієш, що йому відведена у романі роль антагоніста – очікуєш, що він буде колоритним і переконливим у цій іпостасі. Та зрештою враження про нього залишається дещо бляклим.

Владний та тиранічний чоловік-аб’юзер, одержимий бажанням здобути жінку, незалежно від її до цього ставлення – це, загалом, добре відомий у культурі образ. Він традиційно викликає сильні емоції у читачів, а особливо у читачок. В більшості – обурення, побоювання, осуд. А в декого – і свідоме чи підсвідоме бажання підкоритися такому нав’язливому домінуванню. Однак Сергій Милорадов не повністю підходить під це кліше. Здавалося б, він давно і сильно закоханий у Ніну. Багато років чекав, коли її чоловік-граф сконає, щоб їхні стосунки могли отримати шанс. Та коли це зрештою стається, а він опиняється поряд із жаданою жінкою – чомусь звертає навдивовижу мало уваги на предмет своєї одержимості. Практично увесь час він заклопотаний власними справами та амбіціями, пов’язаними із заманюванням генуезьких шовководів до Криму. Усі його думки - про цей задум, успіх якого допоміг би йому здобути прихильність у імператорському домі. Ніна ж тим часом самотньо нудиться у формальному траурі за померлим графом, під яким вже прокинулося бажання і готовність жити та любити знов. Сергій чомусь переконаний, що їхній майбутній шлюб – це щось “саме собою зрозуміле”, і навіть обговорень та пояснень не потребує. Не дивно, що зрештою святе місце не залишилося пустим. Коли до Сергія нарешті доходить, що Ніна вислизнула в нього з-під носа і по вуха закохана у Сандро – вдіяти щось вже запізно.

“Ні риба, ні м'ясо цей ваш Милорадов. Та й чорт з ним” – десь такий, зрештою, залишається післясмак. Не виключаю, що саме таким його і задумала зобразити авторка. Адже це чудово пояснює, чому у серці Ніни так і не спалахнуло до нього почуттів, попри їхню цікаву спільну історію та давні спогади.

На тлі Милорадова вигідно вирізняється Сандро Лоренціні, до якого Ніна й відчула справжнє кохання. Сандро мені щиро сподобався. Авторка зуміла створити цікавий, живий, насичений, самобутній та нешаблонний образ, який добре запам’ятовується.

У часи, коли еталоном чоловічої привабливості та успішності був дворянин-військовий (хтось такий, ким і прагнув у юності стати Милорадов) Сандро аж ніяк не може вважатися вигідною партією. Простолюдин, нехай і з небідної купецької сімї. Усього лише співак (а барди у ті часи стояли на соціальній драбині десь у одному ряду із блазнями, і вже точно далеко від принців). Невідомо, чи отримає хоча б спадщину від батька, адже вони серйозно посварилися через його мачуху. Та Ніна обирала серцем, а не розумом, і не мала шансів встояти перед палким, пристрасним та романтичним італійцем. На щастя, жіноча інтуїція не підвела її цього разу. Сандро виявляється порядною людиною, хоч і не без скелетів у шафі. Вірний і відданий своїй доньці, яку він самостійно виховав, він виявляється таким саме і у своїй любові до Ніни. Заради неї він і у крижані води Чорного моря пірне, і у російську глушину поїде, однак не покине, і своїх почуттів не зрадить.

Авторка добре попрацювала і над персонажами другого плану. Їх усіх в рецензії й не згадаєш.

Данило Кисельов – персонаж однозначно приємний і позитивний. На противагу Милорадову, який тільки й думає, як зробити собі кар’єру, прислужуючи імператору, Данило не потребує нічиєї протекції. Він щасливий жити у Генуї, де цілком здатен забезпечити себе сам за рахунок своїх знань та талантів як лікар та фармацевт. З усіма, хто зустрічається на його шляху, Кисельов поводить себе шляхетно і щиросердно, завдяки чому користується повагою та довірою буквально в усіх героїв роману, і просто не може не сподобатися читачам. А знаєте, що ще вирізняє цього персонажа? Його послідовне та рішуче бажання не жити у росії. Вже у ті далекі часи для людей із розумом та чистою совістю, які воліли будувати своє щастя власною чесною працею та винахідливістю, а не чекати подачки від барина чи царя, не знаходилося місця на просторах московії, хоч якими б безкраїми вони не здавалися. До слова, нічого дивного, що замість працьовитих майстрів-шовководів Милорадову вдається завербувати для переселення до Криму лиш купку сумнівних авантюристів. 

Ще запам’яталась Марфа – холопка, що її Милорадов зробив управителькою помістям (а за сумісництвом – коханкою), завдячуючи кмітливості дівчини та безжалісності до інших кріпаків. Відчувається, що авторка дуже недолюбляє цю персонажку. І є за що. Раб, який стає прислужником рабовласника та пригноблює вчорашніх товаришів по нещастю – небагато є образів огидніше. Мені одразу згадався темношкірий раб-дворецький Стівен із тарантинівського “Джанго Вільний”. Та часом я співчував їй. От буває в мене таке нездорове співчуття до персонажів-мерзотників. Ви просто уявіть собі цю безвихідь: народитися кріпачкою, людиною у статусі майна, без жодних шансів на нормальне життя, якщо тільки не видряпаєш собі свій шматочок щастя будь-якими методами. Виправдати підступні і жорстокі вчинки Марфи, безумовно, неможливо. Та все ж її відчайдушні спроби кинути виклик кріпацькій долі та вигризти своє мені більш близькі, аніж покірне животіння до скону у поміщицькому ярмі.

Загальні висновки та окремі зауваження

Що й казати, авторка створила насправді масштабну, цікаву та багатогранну історію. Вона варта уваги всіх, хто полюбляє історичні та пригодницькі романи, або ж знаходиться у пошуках захоплюючої любовної історії із самобутніми персонажами у цікавому антуражі. Йдеться як про дорослу аудиторію, так і про підлітків. Я, наприклад, із великим захопленням читав романи в цьому жанрі у віці від 14 до 18 років.

Літературна якість твору, на мій смак, дійсно висока, і причепитися до чогось складно. Якщо вже дуже намагатися, то відзначу, що персонажі часом дивували мене своєю нездогадливістю. Герої іноді вперто не бажали помічати те, що для читача вже певний час ставало очевидним. Наприклад, про характер стосунків між Сандро та Марою я здогадався майже одразу (насправді, це перше, що спадає на думку, коли йдеться про чоловіка та дівчину їхнього віку), і дивувався, як довго він залишався таємницею для Ніни. Не блищав здогадливістю і Милорадов. Якось аж надто тривалий час помилявся стосовно ставлення Ніни до себе. Не помічав взаємного романтичного інтересу Ніни із Сандро. Не запідозрив нічого стосовно дійсних намірів завербованих ним корсиканців (які, от правда, ну дуже ж були підозрілі!). Та й узагалі, якось бракувало йому спостережливості і знання людей, як для дипломата.

Авторка дозволяє читачам йти попереду подій, випереджаючи персонажів у розумінні того, що відбувається. Та як на мене, сюжет лише додатково виграв би від того, якби деякі його повороти були більш різкими і геть несподіваними для читачів.

Загальний же мій висновок – роман мені сподобався, і я його однозначно рекомендую до прочитання.

P.S. Про росіян

Не омину увагою і слона у кімнаті. Чому у книзі стільки росіян? Чи зараз час про них писати? Для мене це питання гостре, аж по-живому. Адже більше двох років я перебуваю на війні із московитами. Вони неодноразово мене намагалися вбити, іноді були до того досить близькі. Чимало ж моїх хороших знайомих, друзів, побратимів – загинули, втратили здоров’я, дім та близьких людей на розв’язаній росіянами злочинній загарбницькій війні. Звичайно ж, про них не хочеться після цього ані чути, ані читати, ані думати.

Та я все ж хотів би, аби моя лють на ворога залишалась прицільною та сконцентрованою, і не затуляла очі об’єктивності. Написати про будь-які події того історичного періоду в Україні, оминаючи росіян – просто неможливо. Адже саме на межі XVIII та XIX століть ми, українці, були повністю позбавлені своєї державності. Про незалежність тоді фантазували хіба найсміливіші мрійники. Цей етап – частина нашої історії. Його неможливо викреслити. І немає нічого крамольного у тому, щоби писати про нього та досліджувати його. Ми навіть мусимо це робити, аби формувати власне бачення тої епохи і виносити із неї власні уроки – на противагу тим, що насаджуються пропагандою ворога.

Не у тому найбільша трагедія України, що наші землі були частиною російської імперії в цю історичну добу. І не у тому найбільший гріх росіян, що вони в цю епоху були імперією. Адже XIX століття - то була доба імперій. Чи не увесь світ був поділений між ними – російською, Британською, Французькою, Іспанською, Португальською, Османською, Австрійською… Можна, звичайно, сперечатися, чия колоніальна політика була більш або менш лояльною до поневолених народів. Можна дискутувати, хто приносив на підкорені землі більше розвитку, а хто – пригноблення та грабунку. Та якоїсь фундаментальної різниці у ставленні до імперських завоювань як до норми на Земній кулі у той час практично не спостерігалося.

Справжня трагедія із присмаком сюрреалістичного абсурду розігрується зараз, на наших очах, коли путін зі своїми посіпаками намагається відродити безжальну добу імперій у XXI столітті, кидаючи виклик усім досягненням людської цивілізації, від міжнародного права до елементарного гуманізму, які, здавалося б, назавжди змінили світ з того часу. Але то вже зовсім інша історія.

P.P.S. Про працю авторки на Букнет

Насамкінець не можу не зробити невеликого відступу від власне роману у бік літературної діяльності в ширшому сенсі цього слова, яку веде Єва Ромік на Букнеті.

Коли заходиш на літературний портал, то часом здається, що опинився у натовпі на фондовій біржі. Кожен намагається галасливо привернути до себе увагу, скаче на місці та розмахує роками, штурхаючи ліктями сусідів. Поринаючи у цю атмосферу конкуренції та суперництва, чимало авторів-початківців відчувають себе самотніми і непотрібними. Через це я часом бачу у блогах сповнені розпачу дописи, такі як цей.

Справді, всі ми, автори, відчайдушно хочемо бути почутими (прочитаними). Однак у більшості з нас бракує часу (як ми собі кажемо), або ж бажання (як воно, мабуть, є насправді) і самим когось почути.

Та пані Єві, здається, зовсім не властивий егоцентризм, такий характерний для багатьох із нас, письменників. Мабуть, ніхто не написав стільки рецензій в рамках марафону, як вона. А це ж колосальна праця – не тільки прочитати твір, а й критично осмислити, вицідити головне і подати цю есенцію у формі рецензії. Небагато хто публікує стільки дійсно корисних для колег-початківців матеріалів  – будь то вже згаданий порадник по рецензіям, чи, припустімо, “Путівник по світу Таріон”, який автори можуть використати як посібник для конструювання власних фентезійних світів. Мало хто знаходить час підтримати автора-колегу не тільки коментарем, а й рекомендацією, і навіть дати кілька конкретних цінних порад по вдосконаленню текста (а це ж редакторська, по суті, робота, за яку взагалі-то беруть гроші).

Усі ці зусилля виходять далеко за межі простої ввічливості, і мають небагато спільного із власним піаром. Тож я щиро дякую пані Єві за вагомий внесок у розвиток творчої спільноти Букнету.