З віком ми всі втрачаємо категоричність, а ще віру в людство. І віру в кохання, дуже часто.

В юності, коли почуття захоплюють виром пристрасті, ти хочеш отримати все або нічого. Ти відчайдушно віриш, що поруч з людиною від якої птахом в грудях б'ється серденько, зміниться все.

Стане кращим, яскравішим, потужнішим, щасливішим.

Згадайте себе у 18)

Ти думаєш, що для тебе відкритий весь світ. Можна бути ким завгодно і з ким завгодно. Вільний, відкритий і щирий до глибини душі, поки не трапляється перший спалах розчарування.

Далі потроху з'являються страхи, скептичне ставлення до людей, травми, удари "долі". Неприємне відчуття від того, що люди використовують тебе чи боляче б'ють в спину.

І що далі?

Часто ти просто закриваєшся, облаштовуєш зону комфорту, в яку входить обмежене число людей. Тобі добре в своїй маленькій коробочці, бо ти захищаєшся від болю. І від життя.

Але то вже деталі. Хіба ні?

Лірі лише 18, тому вона ще наївне романтичне дівчисько, яке придумало собі кохання. Перше, вона вперше відчуває усі ці скажені емоції, від яких подих перехоплює і застилає мозок ендорфінами.

Вона вірить, що це кохання. А ми всі в передчутті розчарування, яке обов'язково має трапитись. Та чи варто жаліти її?

Розбиратимемось далі в новій главі книги ОБИРАЮ ТЕБЕ сьогодні опівночі!

Обіймаю вас і цьомаю, ваша Лоре Лея)

ОБИРАЮ ТЕБЕ ТУТ