Чому ми все одно віримо в краще?

Це лише думки дівчини. Звичайнісінької, наступної, майже такої ж як усі. І не важливо якого віку, ми всі лиш дівчата. Таких багато, тих хто пише свої думки чи то на папері, чи то в просторах інтернету, чи залишає їх при собі.

Але ж іноді заплющуючи очі, ти як і більшість дівчат мрієш, щоб поряд було мужнє надійне плече. На жаль не кожна його знаходить в реальному житті. А коли й знаходить, дуже часто розчаровується тихо плачучи потім у подушки.

Перш ніж втрачати надію ти все одно мрієш, що він там десь є... той єдиний, з яким ти знову наростиш крила і знов полетиш. І не на мітлі, а поряд з ним, тим надійним коханим. І нарешті будеш щасливою та відчуєш себе коханою, а не тою ким лиш користуються в своїх цілях.

Я лиш бажала, щоб одна з таких дівчат(з реального життя) хоча б у романі стала трішечки щасливішою. Мріяла, вигадувала і на думку спала моя знайома. Несподівано виник роман під назвою: "Фортуна для грубіяна".

Запрошую всіх бажаючих до читання мого нового витвору!

І в ньому, на жаль, лиш вигадка автора. Сподіваюсь, Наталії сподобається ця вигадка і вона буде продовжувати дарувати оточенню тепло своєю посмішкою, зігріваючи з середини навіть в прохолодні зимові дні.

P.S. І в голові лиш одні думки: /Забери свої тенета і не пали мене зсередини/ Всі мої думки лише про надію на краще майбутнє/ Чи дійсно існують справжні чоловіки/Я буду крізь сльози сміятись і чекати того єдиного/Завжди сподіваючись на краще.