Переношу вагу свого тіла з ліктів на долоні, оглядаючи симпатичне лице, руки, що намертво вчепилися у мої плечі. Її тіло підкидає, але вона не скиглить та не плаче.
Обережно торкаюся щоки. Я не працюю з постраждалими після. Моя справа — обеззброєння та захист, далі — справа не моя. Та зараз я й за силу, й за психологічну допомогу. Вероніка ніколи не була така потрібна.
— Тшш, крихітко. Злякалась?
— Ні! Збудилася! — несподівано ричить, і мене на сміх пробирає. Хто з нас ще постраждалий?! — Злізь з мене нарешті! — і пальцями, що тримала мене пів секунди тому, у плечі штовхає.
Бажання жінки — не завжди закон, але мені й самому тут лежати задоволення не приносить. Встаю.
— Ти завжди така зла, чи лише перед смертю? — підначую. — Типу, якщо хоч не надихаєшся, то вибалакаєшся?
Вона підводиться не одразу, та від протягнутої мною долоні відмовляється. 
— Дуже дотепно, — саркастично звужує очі, — Клоуном підпрацьовуєш? 
— Дівчатами на дорогах жонглюю. — Відказую, скинувши брову, — То тебе підвезти чи горді ходять пішки? — я кидаю погляд за її спину, де горить те, що донедавна було непоганою машиною та складаю руки на грудях.

Їхні життя занадто різні.
Вона студентка останнього курсу філологічного, він боєць елітного спецпідрозділу.
Він визволив її з заручників, ідеально виконавши чергове завдання, та забув про неї. Вона ж бачила лише власне відображення у захисному склі його шолома і вже кілька років береже одну-єдину сказану ним фразу.

Вони не мали б зустрітися, якби вона постійно не вляпувалась у неприємності.
Але вона вляпується.
• • •
Події у цій книзі відбуваються у мирний час. Будь-які збіги з реальними людьми є випадковими.