Рецензія на "Сталевий голод" Павло Книжнов

Дисклеймер

Читання ― штука суб’єктивна.

Чому це так, детальніше розповідала у відео на власному Ютюб-каналі

AnnaPro_Книги «Створення книжкового світу»

"Сталевий голод" належить до фантастики (хоча я б віднесла до наукової фантастики, так було б конкретніше) з елементами постапокаліпсису та кіберпанку. У романі 217 сторінок та 20 розділів, які ще й найменовані. Для тих, хто любить залипати на Зміст перед та під час читання книги це величезний плюс.

Сюжет

Автор поступово вводить читача в книжковий світ, не вивалюючи при цьому тонну світоустрою на голову. Через це книга читається дуже легко. Але є декілька «але», про які трохи пізніше. А зараз сюжет.

Події у «Сталевому голоді» відбуваються в недалекому майбутньому. Перед нами 2050 рік, де людству живеться несолодко: радіаційні викиди, пилові бурі, роботи присвоюють собі статус «людина». Ба більше, світом править ШІ Віктор ― такий собі Старший Брат з антиутопії «1984» Джорджа Орвелла. ШІ Віктор намагається контролювати всі сфери людського життя, впроваджуючи різні заборони: лаятися не можна, застарілі слова використовувати теж, цигарки табу, а разом з ними звичайні голки для вишивання. Це ще квіточки, адже ШІ Віктор планує заборонити людям коханням займатися! А всі, хто йдуть проти «Старшого Брата», відправляються до гетто.

«Це підступи ШІ Віти, точно. Глобальна Рада Корпорацій цього б не допустила. Вона завжди піклується про власних громадян».

Раз ми вже заговорили про ШІ Віту, то це «нелегальна локальна мережа з піратським програмним забезпеченням». Подейкують, що вона намагається зламати ШІ Віктора. Але чи дійсно це так?

Головним персонажем роману є рядовий лейтенант Бер-540 ― звичайний чолов’яга, не герой якийсь там. (Це не претензія. Не всім же бути героями.) Його батьки загинули в автокатастрофі, коли він був ще малим. Виховувала Бера-540 бабуся.

До речі, бабуся ― це найкращий персонаж у цій книзі. З нею відчуваєш конект, ніби це твоя рідна бабуся сидить у візку й намагається тебе по-доброму напучувати. А ще вона… геймер! І це дуже небезпечне хобі, адже воно «пенсіонерів до смерті доводить»: граючи, пенсіонери втікають від реальності й забувають, що їм, на відміну від роботів, їсти щось треба та пити.

Отже, книга починається з того моменту, як Бер-540 знаходить підозрілу дівчину Ікс-3000 з обнуленим чіпом даних. Ікс-3000 як персонаж мені сподобалася: відразу здалася сильною героїнею, та ще й гострим слівцем може кинутися. Шкода, що вона була лише в перших 4-х розділах… І мелькнула тільки під фінал. Дуже шкода…  

У той же час зник експериментальний зразок із Медичної Корпорації МКСП. Хто його знайде, отримає мільйон кредитів. І це шанс для нашого рядового отримати розкішне життя. Чи використає він його?

Попри те, що ідея в книзі доволі цікава, на жаль, мене спіткало розчарування.

Пункт 1. Текст містить незначні помилки, на які я, як читач, готова закрити очі. Наприклад, а) авторові варто звернути увагу на оформлення прямої мови; б) «…ви не маєте права мене не поневолювати» (Розділ 15) ― так не поневолювати, чи поневолювати? Одне "не" зайве.

Але пробачити те, що «еспресо» перетворилося в «есперсо» (Розділ 6), я ну ніяк не можу.

Пункт 2. Часом було складно «в’їхати», у якому часопросторі ми знаходимося. Банально через те, що перехід між сценами занадто різкий. Не вистачало буквально декілька фраз, які могли б ввести читача в курс справи.

Пункт 3. Описи. *тяжкий видих*.

Знаєте, коли читачі кажуть щось на кшталт «я так не люблю описи, це так нудно й бла-бла-бла», це не означає, що їх потрібно уникати. Описи необхідні історії для того, щоб якраз ввести в курс справи, щоб читач зміг уявити місце дії і, зрештою, світ. Але… навіщо нам щось описувати, коли ШІ може згенерувати картинку, правда ж? І мене така тенденція лякає.

Я книгу читаю, а не мангу!

Наприклад, коли сказано, що в нас є робот (гуманоїд, андроїд не важливо), як я уявляю робота:

Однак замість опису в нас картинка з роботом, який виглядає достоту як людина! Не сперечаюсь, ШІ постарався (оплески йому). Але чому це не описати? Для того ж і існують букви, які складаються в слова, а слова ― в речення та абзаци.

У мене, як у читача, виникло враження, що авторові було лінь прописувати власний світ, де розігнатися, власне, є куди. А це поганий сигнал. Через це текст місцями провисав і виглядав сумбурно.

Ремарка: описи, хоч і мізер, але були.

Мій улюблений розділ у всьому романі 11, де моє серденько аж підскакувало від радости через фантастичні описи. Мені навіть на мить здалося, що цей розділ писала інша людина. Я вже було думала, потираючи лапки: «Ну, нарешті автор розписався!» Ех, як же я помилялася...

Пункт 4. Діалоги. Вони вийшли живими (ну, майже), з гумором (іронічним). До того ж через діалоги розкривалися характери персонажів. Однак не вистачало фраз типу "махнув рукою він; кашлянув він; пукнув він". Знову ж таки, я читаю книгу, а не п'єсу.

На жаль, діалогів було надто багато, що аж текст розтікався мислію по древу. Так і хотілося закричати: ДОСИТЬ БАЗІКАТИ! РОБІТЬ ХОЧ ЩОСЬ! І знаєте що? Мене знову спіткало розчарування.

Конкретні місця, де мене «бомбануло»:

1. Розділ 7. Стався вибух у поліцейському відділку, де отримав поранення лейтенант Бер-540. Чи далі він буде задавати собі питання: «А ЩО В БІСА СТАЛОСЯ?». Ні, а навіщо… Я ж завдання для начальника не виконав, той лютує, мабуть… Агов, задумайтеся: вибух стався у ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ ВІДДІЛКУ! Невже начальник не в курсі? Та й питання так і залишилося відкритим: хто влаштував той вибух? Хоча про що це я? Хіба відповідь не очевидна? Це все «підступи ШІ Віти». Ага…

2. Розділ 17. Бер думає щось типу цього: «Вона мене дістала. Врізати б їй», а потім говорить до дівчини, яка щось незначне ляпнула: «Те, що ти сказала ― аб’юз». Це типу норм?!

3. Фінал. Тут мені просто хочеться зробити фейспалм. Замість того, щоб хоч щось робити, Бер-540 із супутницею пішли грати в комп’ютерні ігри, а потім на колесі покаталися. Кульмінація покинула чат.

Так ще й тип наратора став пригати з обмеженого до всезнаючого, дозволяючи нам зазирнути в голову ШІ Віктора та Віти (а чи є в них голова взагалі?). Прикольний хід, я зацінила. Але в даному випадку він тільки створював мішанину. Чи не краще було б окремою главою подати розповідь від ШІ Віктора та Віти?

Пункт 5. Спілкування автора та читача. Букнет ― це така платформа, яка дозволяє спілкуватися з автором напряму.  Погодьтеся, від спілкування частенько залежить, чи читатимете далі ви твір. 

У мене є звичка коментувати кожен прочитаний розділ. Як читач, я маю на це право. Для чого ж там ще ті коментарі, як не своє «бу-бу-бу» висловлювати, обговорювати сюжет, персонажів, а?

Скажу відверто: якби я не пообіцяла зробити рецензію на цю книгу, далі читати не стала б. Хоча на той момент мені книга навіть подобалася... Але це я ще не знала, що на мене чекає попереду!

Читати чи не читати цю книгу вирішувати вам.

Читання ― чиста суб’єктивщина.