Джуліан - ідеальний книжковий хлопець

Ледь не забив батька-психа, встиг посваритися з нею через свої спішні дії, але усе одно захищає її перед таємничим Адамом, цілі якого узагалі незрозумілі... ось таким постає Джуліан в 25 главі "Інфеністів"❤️ 

А взагалі, я вважаю, таким справжній чоловік і має бути. Пересварились, пересрались, але у випадку небезпеки - за неї порве всіх)) 
Та якщо в реальності про таких менів залишається тільки мріяти, у книгах можемо цим сповна насолоджуватися :)) 

По традиції кидаю вам продовження створеного мною "серіалу" по "Інфеністах" :)

― Він… мертвий, ― зронила Анна.

Джуліан неочікувано опинився позаду.

― Він був шизанутим психом із демоном-конвеєром зарази всередині. Тобі слід це визнати.

― Тобто… я маю радіти, що мій батько мертвий?! ― випалила Анна, відскочивши вбік.

― Батько? Він хотів тебе зґвалтувати!

― Він робив це змалечку, Джуліане! ― на власний подив прокричала Анна і з очей полилися сльози.

― Що?.. ― насупився Хантер, а його погляд враз наповнився шоком.

― Так! Так, як у фільмах! ― істерично закричала дівчина. ― Уяви собі, саме таким було моє життя! Схожим на випробування! Більше того… він змушував мене думати, що це НОРМАЛЬНО! Нормально, Джуліане!! ― на цьому моменті істерика просто взяла верх. Дівчину почало трусити. ― А мама… вона думала, що захищає мене від усього цього, не дозволяючи світу міазмів мені показатися, але вона й гадки не мала, що один із них жив у нашому домі!

Джуліан перебував у конкретному ступорі. Дотепер він думав, що це його життя було схожим на кошмар, але, почувши ці слова, впевнився, що можливі іще набагато гірші речі. Та він не міг стояти осторонь і спостерігати, як ридає ця тендітна дівчина… він наблизився до неї і притиснув до себе. Спершу Анна хотіла пручатися, але тоді, відчувши тепло його тіла, зрозуміла, що це буде величезною помилкою. В обіймах його міцних грудей вона вперше за своє життя відчула затишок і безпеку. Коли він обхопив її своїми кремезними руками, Анна второпала, що чує його серцебиття. Воно було не менш частим, ніж у неї.

― Все-все, Іскорко, заспокойся… це все вже позаду… він більше не нашкодить тобі, ― прошепотів Джуліан, мимоволі поглянувши на труп Грегорі, із грудей якого стирчала закривавлена гілляка.

― Він казав, що у мене не може бути більше нікого… що ніхто не може торкатися мого тіла, крім нього… ― шепотіла Анна, ридаючи. ― Він змусив мою шкільну любов збрехати мені про зраду, аби я кинула його. Він слідкував за мною увесь цей час, коли я думала, що це все назавжди в минулому… Джуліане, я…

― Ти в безпеці, Іскорко, ― голос Джуліана звучав достатньо впевнено, аби переконати в цьому перелякану до чортиків Анну. 

― З тобою нічого не трапиться, чуєш? ― він змусив її поглянути собі в очі. ― Я… не дозволю.

Анну пронизало дивне відчуття. «Цей погляд і… ці слова. Невже я… справді вірю у те, що він каже? А тепло його тіла… воно заспокоює», ― промайнуло в голові дівчини.

― Джуліане, мама! ― скрикнула раптом Анна, розірвавши обійми. ― Що, як Віспа дізнається, що Грегорі мертвий?! Нам слід зараз же знайти її… можливо… ― вона підбігла до трупа Грегорі так швидко, що Джуліан не мав жодного шансу зупинити її. ― Телефон! ― викрикнула вона, знайшовши його у кишені закривавленої куртки чоловіка. ― Він згадував якусь Деніс… о, Деніс Кінг! ― зраділа дівчина, знайшовши у списку контактів номер телефону, записаний під таким іменем.

Вона поглянула на Джуліана буквально на мить, але встигла впіймати його насуплений погляд.

― Стоп, що? ― схопився він. ― Ти сказала Деніс Кінг?!

― Так, а що… ти знаєш цю жінку? ― не встигла договорити Анна, як він уже вихопив телефон з її рук.

Очі Джуліана буквально розширились настільки, що здалось, що прямо зараз випадуть з орбіт.

― Джуліане, не мовчи…

― Іскорко, ― опісля хвилини мовчанки озвався Хантер. ― Справа в тому, що це ім’я… коротше, це ім’я моєї матері, яка загинула, коли мені було вісім.

― Що ти робиш? ― викрикнула Анна, побачивши, що Джуліан збирається дзвонити. ― Ей, не смій дзвонити, ти видаси нас!

Хлопець навіть не глянув на неї, а продовжив дзвонити. На щастя, трубки не взяв ніхто. Розізлившись, він викинув телефон геть.

― Де його машина?! ― закричав Джуліан.

Дівчина була шокована чути такий тон.

― Джуліане…

― ДЕ МАШИНА, АННО?!

Та хлопець отямився миттєво, побачивши її переляканий погляд і сльози на очах.

― О, Господи… ― прохрипів хлопець, відводячи погляд. ― Пробач… пробач, Іскорко… я… я такий ідіот! Пробач, я не хотів зробити тобі боляче…

Анна пильно дивилася на нього. Він виглядав так знайомо…

― Пробач, я не хотів зробити тобі боляче, ― прохрипів Грегорі. Позаду нього виднілися стіни дитячої кімнати Анни.

Дівчинка торкнулася своєї щоки, яка серйозно пекла від нещодавнього ляпаса. Вона ридала.

― Ну, але ти хотіла мене слухатись! Як ще мені вчиняти, коли ти не хочеш слухати те, що я говорю?! ― прокричав Грегорі без жодної нотки жалості в голосі.

Інстинктивно Анна почала крокувати назад, висунувши перед собою руку. Не розуміючи, що відбувається, Джуліан почав наближатись.

― Ей, це ж я, Хантер, ― приговорював хлопець, намагаючись здаватись якомога дружелюбнішим. ― Ну, добре, це я, Джуліан, раз ти вже так мене називаєш і… дозволь мені підійти, Іскорко. Розкажи, що тебе турбує…

― Я… я…

― Ну ж бо, просто слухай мій голос...

В голові Анни знову спливали спогади із жахливого дитинства… але тихий і впевнений голос Джуліана все ж дозволив їй відчути себе в безпеці. Дівчина навіть не помітила, як опинилась в його обіймах.

Вони присіли посеред лісу і Анна навіть гадки не мала, що увесь цей час пробула в обіймах хлопця, якого раніше на дух не переносила. Щойно вона повністю прийшла до тями, Джуліан допоміг їй встати і сказав:

― Нам слід забиратися звідси.

Та в ту ж мить в ближніх кущах почувся шурхіт.

― Треба ж, ― почувся із кущів знайомий голос. ― Таки зійшлися.

На світло виходить Адам

― Нам треба поговорити, ― зронив Адам, дивлячись суто на Анну і від цього погляду її пронизало неприємне відчуття.

― О ні, навіть не підходь, Адаме, після всього, що ти зробив, коли я тобі довіряла… нам немає більше про що говорити! ― крикнула дівчина.

Однак Адам не слухав. Він продовжував наближатись. Та Джуліан зробив крок вперед, закривши собою Анну.

― Ти її чув, ― суворо сказав він. ― Назад.

― Послухайте, без мене ви не знайдете ні Віспу, ні маму Анни.

Джуліан презирливо скривився.

― Що тобі про це відомо?

― Я знаю все про їхні плани, а також про місця…

― Що?! ― скрикнула Анна, таки звільнившись від руки Джуліана і вийшла на рівні з ним. ― Адаме, ти що?..

― Ей, чого вийшла наперед? ― невдоволеним тоном озвався Хантер.

― Вони думають, що я з ними, але насправді моя ціль геть інакша. Анно, ти повинна мене вислухати. Ні в якому разі не розповідай нічого Сарі Адлер і усім з Бункера… вони не повинні знати… надто багато лиць, яким не можна довіряти…

― Іскорко, не слухай цього придурка, він щойно сам признався, що заодно із демонами, ― зауважив Джуліан, намагаючись вхопити її за руку.

― Джуліане, ― суворо глянула на нього Анна. ― Давай вислухаємо його.

Хлопець пхикнув.

― То ти що, тепер на стороні Шамберлейна?! Довіряєш дияволу?! Очевидно ж, що він бреше!

― В дечому ти таки був правий, ― прозвучав холодний голос позаду Джуліана.

― Чорт, це підстава, Іскорко, не відходь від мене!