Добрий вечір!

Не знаю, як ви, а я дуже полюбляю котиків. Постійно набридаю чоловіку, щоб він мені присилав фотографії своїх фронтових котів, а він їх у будь-якому місці постійно знаходить. Липнуть до нього)

Ось і вчора вислав мені купу фотографій великого чорного кота.

Можливо, це на мене вплинуло, а можливо я просто схиблена на тих котах (одне не виключає іншого), але під кінець книги я несподівано (навіть для себе!) вирішила ввести в сюжет кошеня. Правда, не чорне, а біле. :D

Перше, що я почула після пробудження — шум голосів і несподіване пискляве нявкання просто під вухом. Розплющивши очі, я виявила у себе на грудях маленьке біле кошеня.

— Ой, що то за «заєць» з тобою перенісся, Авроро? — бабуся Веста засміялася, побачивши, кого я захопила із собою.

— А мені курей не дала взяти, — баба Катя теж сміялася.

— Ти б не змогла взяти лише кількох, а брати всіх — це занадто.

Гучні голоси, сміх налякали кошеня і воно, зістрибнувши з мене, відбігло у куток.

— Я ж не спеціально, — я встала з ліжка і, присівши навпочіпки, спостерігала за маленьким пухнастиком. — Коли ми з Семом випили зілля, то жодних котів поблизу не було. Не уявляю, як воно встигло забратися до хати та ще й заснути на нас.

— Коли вже привезли, доведеться забирати з собою, — підсумувала бабуся Веста. — Не залишати ж малюка тут.

— Сподіваюся, Руна не буде проти, — усміхнулася я і, діставши з сумки шматочок ковбаси, простягла кошеняті. — Киць-киць, іди сюди, крихітко.

Кошеня дивилося на мене з цікавістю, але трохи побоювалося. Воно було абсолютно білим, а його очі виявилися різного кольору: один жовто-зелений, а другий блакитний. Це ж треба, котик із гетерохромією! Вперше бачила такого наживо, а не на фото.

Заходьте почитати! Моя книга "Брама. Забуті життя" майже завершена. Ще буде невеличке оновлення вночі і потім останнє до кінця п'ятниці.

Тихого вам вечора!