Коли перечитую такі глави як сьогодні, мені бракує емоційності, бо я нічого не відчуваю. Плачу, поки пишу, проживаю кожний момент з героями, а потім, ніби я спустошена, порожня абсолютно.

Редагую, вичитую помилки і всього ніби недостатньо. Ніби текст не чіпляє зовсім!

Коли в мене трапилось таке вперше, я злякалась. Дуже.

Мені здалося, що я виписалась, дійшла до авторського вигорання і більше не можу писати так, щоб торкатись людської душі. Не можу робити героїв живими, близькими і зрозумілими читачу.

На щастя, в мене є Христина Лі Герман, вона уважно мене послухала і пояснила, що я просто видала всі можливі емоції в текст. Фактично витиснула їх з себе, тож відчувати спустошення в такі моменти нормально.

Тепер головне наповнитись новими емоціями, а для цього в кожного автора свої методи: прочитати книгу, прогулятися на свіжому повітрі, потанцювати, провести час з друзями чи навпаки наодинці із собою.

От і зараз я абсолютно спустошена.

Опівночі на вас чекає нова глава МЕНІ (НЕ) БОЛЯЧЕ, нагадую, що ви ще встигаєте скористатися знижкою на цю історію)

https://booknet.ua/book/men-ne-bolyache-b422812

А я пішла відновлюватись, бо найцікавіше тільки попереду, обіймаю)

Ваша Лоре Лея!