Без ілюзій. Він зважився?

– То що скажеш, Вероніко? Як тобі живеться без мене? Не сумуєш? – сканує мене своїми неймовірними голубими очиськами.

– Та наче ні, – навіщось гордовито обманюю. Що за напасть. Не хочу йому зізнатися. Надто жорстко він повівся зі мною. І зараз не кращий. Але серце нестримно щемить. Знову між нами протистояння. Безглузде, зайве, нікому непотрібне. Але ж хіба можна просто так уступити? Відчуваю, що мої слова його зачепили. А що він думав? Що я знову благатиму його, як тоді? Оце вже дзуськи! Знаю, що роблю страшну помилку. Але вимолювати у нього прихильність не буду. А вже за мить набатом лунають його дикі слова, наче вирок...