Отже, про мій шлях

Я дуже часто переглядаючи блоги Букнету стикаюся з тим, що багато авторів, що написали лише кілька оповідань або однин-два романи скаржуться на те, як їм важко і ніхто їх не читає. На днях побачила блог дівчини, яка тільки-тільки почала викладати свої книги на майденчику і по приколу створила в телеграм-каналі опитування “Чи хотіли б ви дізнатися про мій письменницький шлях?”. На моє привелике здивування, зацікавлених було доволі багато, з урахуванням того, що зазвичай там голосує до 5-6 осіб.

Тому, напевно, почну з початку. Сподіваюся, що когось змотивує мій досвід.

Тоді мені було лише 13. Якщо не помиляюся, тоді я навчалася у класі 7. Ми з сестрою включили телевізор як зазвичай, а там була прем’єра одного мультсеріалу. В якійсь мірі він був дещо дурнуватий на наш тодішній погляд, але ми не могли відірватися, аж поки ті перші 3 чи 4 серії не перестали показувати. Час йшов, перщий сезон вже давно закінчився, а нового не виходило, а цей мультсеріал настільки мене затягнув, що я дізналася про таку річ як фанфіки. Спочатку я їх просто читала, але в якийсь момент почала й писати. Писала їх чисто для себе, бо мені подобалося.

Де, під яким псевдонімом і за яким мультфільмом – казати не буду. Коли я перечитала їх у 18-19 років, зловила такий крінж… Але навіть після того як я покинула той акаунт і перестала їх писати, всеодно знаходяться прихильник (тих фанфіків було декілька і всі вони написані по одному фандому). Коли перечитувала коментарі, червоніла та задавалася питанням “Як людям ось це взагалі може подобатися?”.

До речі, якось я навіть обмовилась молодшій сестрі про те, що я пишу фанфіки. Спочатку вона не звертала уваги, а потім їй з її подругами стало дуже цікаво… Мені до сьогодні періодично нагадують цитату з того фанфіку: “Сьогодні було свято, і шити було не можна…”

Але я перескочила та трішки порушила хронологію. Так от, коли мені було близько п’ятнадцяти, в мене з’явилася думка, що я хочу написати щось своє, про своїх героїв з їх особливими рисами обличчя. Так я почала писати оповідання. Деякі з них в більш дорослому віці я також перечитала, але крінжу було менше. Поступо їх розмір збільшувався і у 18 років я змогла написати свій перший повноцінний роман – “Як пройти літню практику в іншому світі”. На Букнет він вийшов значно пізніше.

Десь після свого 18-річчя я почала більш сміливо казати про своє хобі, яке приносить мені неймовірне задоволення. Але через це я зазнала і деякийх поразок. Багато хто сприймає це як дитячу забавку, яку я скоро покину… Ага, 8 років цим займалася, а от прям зараз так і покину.

Десь у 19 коли я одній близькій людині (вона похилого віку) сказала, що планую бути письменницею (не як основна діяльність, а як додаткова), мене довели до сліз. Можливо я надто чуттєва, або ще щось, але всеодно навіть сьогодні не приємно про це згадувати. Мова шла не про те, що я пишу якусь дічь, а про те, що це просто забавка і я не маю до неї серйозно ставитися. Є речі, яким я маю приділять більше уваги. У більш детальні подробиці вдаватися не буду, це вже надто особисте.

Зараз, коли я пишу історії про вигаданих героїв та чарівні світи близько 8 років, сміливо кажу про своє хобі і не дивлюсь на реакцію оточуючих. Хто б що б не говорив, я цю справу не покину. Так, я не дуже відома письменниця і мені ще багато над чим треба працювати, я не опускаю рук і продовжую цей шлях.

До речі, через мої вмовляння й настанови на Букнет та взагалі на просторах електронного самвидаву стало на одного письменника більше, який вже скоро завершить свій перший роман на 160+ сторінок. Він попутно ще й кілька оповідань встиг написати та історій на ±50 сторінок. Я не можу ним не пишатися і сприймаю його якимось чином як свого учня(хоча з могу боку це може бути трішки самовпевнено). Та й взагалі якщо хтось з моїх друзів та знайомих звертається, я ніколи не відмовляю їм в пораді та допомагаю усім, чим зможу (інколи навіть малознайомим людям або незнайомцям).

Тож, не соромтеся займатися тим, що вам подобається, докладайте чимало зусиль та відстоюйте свої бажання, не дивіться на думку інших та небійтеся своїх помилок. Якщо ви надто переймаєтеся, то для початку спробуйте писати під псевдонімом і не кажіть нікому про своє хобі, поки не будете впевнені у собі. А колись ви зрозумієте, що ви неймовірні, бо не покинули улюблену справу і досягли певних успіхів)

Тож… Давайте рости та розвиватися разом. Бережіть себе та хай щастить