Як гадаєте, кого, професіонала якої справи найбільше шанували скіфи?

Воїна? Коваля? Хлібороба? Рибалку, мисливця, ткача...

Ні.

Найбільш шанобливо скіфи ставились до працівника ритуальних послуг. До душника.

Знатний скіф, волів забрати якнайбільше власності з собою на той світ. Воно й зрозуміло, нотаріусів не було, заповіту не напишеш. А коли маєш кілька дружин та від кожної по кілька дітей, як поділиш майно без нотаріальної посвідки? Отож, бо й воно, що ніяк. А значить почнуться сварки та розбірки за спадок, тому краще вже все з собою. 

Але ж все не забереш, хоч поховальний курган і великий, та надто вже скіф багато мав різного краму. Отже, сварок між рідними не уникнути. Тому й брав з собою скіф на той світ і найулюбленіших родаків, кашоварів, конюхів з кіньми - таким чином звільняючи їх від майбутніх бійок за спадок.

Звісно, вся ця свита радо йшла за спадкодавцем. Але всі воліли, щоб підвищення їхнього статусу з живого в неживий, виконував професіонал.

Власне варіантів було не багато. Або голоблею в лоба, або зашморг на шию. Різати зась - меч, то для ворогів. Чи то лоби в них були надто міцні, чи голоблі надто слабкі зараз вже не зрозуміти, чому більш модним вважався зашморг.

Отут і виходить на загальний огляд душник. Міцний дядько, на голову вище найвищого скіфа. В одній руці конопляна вірьовка, в іншій дубовий дубець. Дубець виблискую відшліфованими боками. Вірьовка новесенька. За поясом ще кілька. Кожному родаку по новій. Секонд хенд тоді ще не признавали. 

Становиться позаду й спритним рухом затягує зашморг. Не сильно, десь так, як зараз краватку дружина чоловіку зранку пов'язує. Душник обводить притихлий натовп тяжким поглядом з-під кошлатих брів і встромляє свій дубець між зашморгом та шиєю. Робить пів-оберта, обов'язково за ходом сонця й знову застигає. Всі завмерли, кожен знає не можна навіть кліпати - душник слухає дихання того, хто приміряв конопляну краватку. На видиху (тому душник і профі, що знає коли в тілі якнайменше зайвого повітря), працівник скіфської ритуальної служби робить різкий оберт дубцем. Вірьовка впивається точнісінько між шостим та сьомим шийними суглобами, легкий хрускіт й щасливий новопредставлений вже вдячно обіймає свого раніше померлого благодійника, спостерігаючи на земну метушню з найближчої хмаринки.  

Натовп вражено переводить подих. Не аплодує, а йде справляти тризну, бо що може бути важливіше за справжні поминки на свіжому повітрі?

СЮЖЕТ

Його батько був тим, хто відправляє в останню путь свиту покійного вождя чи царя. Коли діставав з–за пазухи свій червоний ремінь та блискучу дубову палицю, люди в захваті не могли відвести очей від цього знаряддя. Стане приреченому ззаду, накине ремінь на шию, зв’яже в вузол на потилиці. А тим часом нашіптує людині на вухо, тихо, лагідно. По очах видно, що людина вже бачить обриси того, іншого берега, людина прагне як найшвидше перейти Лету. Батько ж не поспішає, встромляє в петлю палицю, яка блищить відшліфованими боками та починає за ходом сонця крутити її. Ремінь поступово скручується джгутом, обвиває шию, підіймає голову.

Діти Степу. Розділ ХХ