Довгі діалоги. Ваше ставлення?

Привіт...) Довго мене тут не було через особисті проблеми. Якийсь важкий період зараз у житті, постійно в стані стрессу живу, та й роботи навалилося немало...( Тому й викладаю главу з запізненням. Але це добре, що взагалі до неї руки дійшли, бо іноді впадаю в стан апатії. Тепер хоч трошки буде час на прочитання деяких книг тут, а то вже й скучила..)

Так от, я виклала нову главу моєї книги "Дім втрачених ілюзій", з якою ви можете ознайомитись..) Вона має досить розмиту назву "Бар'єр", який більше стосується душевного стану, аніж реальної перешкоди. Який саме — прочитаєте в главі. Але ця глава буде в більшій мірі складатися з дового діалогу і в меншій — з екшну і напруги. Скажу чесно, довгі діалоги  я не дуже люблю. Завжди намагаюся себе зупиняти, щоб не було зайвої води. Типу якщо розмова не дуже важлива для сюжету чи розкриття героїв і їх почуттів, то навіщо забивати ними книгу...Розумію, що здебільшого, це мій бздик, бо я люблю події, екшн і коли сюжет трохи рухається. Коли розмова на всю главу — от тут мій внутрішній критик кричить "Досить!!". Хоча, раніше я обожнювала довгі діалоги...Зараз же я люблю їх читати, а не писати...)Тому в інших книгах навіть кайфую від них...) Цікаво, а яке ставлення у вас до діалогів? 

Коротонький діалог з глави:

— Та невже? — Подруга різко зупинилася, блиснувши на нього дивним поглядом. Він завмер на місці, намагаючись зрозуміти, що відбувається. — Тоді я хочу відповісти тобі взаємністю, Дене. Тому що я теж нічого не розумію! Ти постійно одягаєш маску, закриваєшся і намагаєшся виглядати холоднокровним мерзотником, якого нічого не хвилює. Цілуєшся з зовсім незнайомою дівчиною, від якої відмовляєшся на другий день. Займаєшся самовіллям, не удостоївши повідомити, що їдеш зламувати сайт. Демонструєш унікальну спритність, уміння, швидкість, які не властиві звичайним людям. Я постійно відкриваю в тобі сторони, яких досі не знала, хоча була абсолютно впевнена, що знаю тебе досконало. Ти став для мене таким чужим, Ден! Я не бачу твою душу, думки, справжні почуття, тому що постійно натикаюся на бар'єр, який ти довкола себе збудував. А ще я збентежена. Раптом це не маска? Раптом ти справді... нічого не відчуваєш?

— Цілком можу таким бути. Адже я напівкровка. Може, мені не властиво відчувати так само, як і вам, людям? — Ден отруйно посміхнувся, відчуваючи огиду до самого себе.

 — Навіщо ти знову граєш цю роль? Вона тобі така близька? — відрізала Ксюша, надавши голосу більше холодності. Дену здалося, що ще одне необережне слово, і вона вдарить його по обличчю.

 — А навіщо ти питаєш, знаючи відповідь? Якщо після стількох років дружби в тебе з'явилися сумніви, я не збираюся їх розвіювати. Хочеш вважати мене кровожерним вбивцею, чудовиськом і майбутнім маніяком, вважай на здоров'я! Твоє право.

Ну, коротше, ви зрозуміли по цитаті, що тут герої будуть з'ясовувати стосунки...) Ну нехай, теж іноді треба..) Але далі будуть події, які мені треба добре розписати і пояснити в наступній главі, тому, що дуже важливі для подальшого сюжету події, які в значній мірі розкриють роль Дена і чому саме його хочуть знищити...Сподіваюсь, я зможу все нормально описати...)

 Ден не знав, як вести з нею діалог. Правду кажучи, він уже й сам нічого не розумів. Бридке, нав'язливе почуття тривоги почало обволікати його свідомість, ніби ось-ось станеться щось страшне. Відігнавши хвилювання, Ден знайшов поглядом Ксюшу, яка стояла за кілька метрів від їхньої компанії і про щось говорила з Максимом. Зараз ці двоє обговорювали щось особисте, і зовсім не дивились у їхній бік. Ден відчув себе таким беззахисним, як ще ніколи в житті. Ніби він чужий серед своїх, і бути тут зовсім не повинен.

— Ти нічого не розумієш, Дене. Їхня головна місія — порятунок Землі від вторгнення горянської раси, — відповіла Еріка, без тіні збентеження дивлячись йому в очі. — Вони дбають і про людей, і про напівкровок. Але вони не можуть нести цю ношу самостійно. Я повинна допомогти їм, чим зможу, адже мотиви у мене такі ж чисті, як у принципі, і у всіх учнів нашої школи. Так, нехай я напівкровка і маю неідеальний характер, але я патріотка нашої планети. Я зобов'язана допомогти їм виконати місію, як би.... важко це не було...

  На останніх словах її голос трохи здригнувся, але вона миттєво повернула колишню впевненість. Ден ще більше напружився, стиснувши в руках кинджал.

— Мені шкода, що ним виявився саме ти,— продовжила Еріка після довгої паузи. Вона виглядала трохи спантеличеною, але говорила настільки впевнено, що у твердості її намірів не було жодних сумнівів. — Я, правду кажучи, засмутилася, але вибору у мене немає. Ти не повинен був народитися, Дене. Якою б несправедливістю тобі це не здавалося, але ти — єдиний напівкровка, існування якого — помилка. Мені, чесно, дуже шкода.