Пережитки радянського союзу досі сидять в нас, коли ми хочемо для всіх бути хорошими. Коли обговорюємо інших, хто дозволив собі жити так, як бажає, а не страждає, як "нормальні" люди.

Хіба не так?

О ми прекрасні, мудрі, красиві, адекватні, а міфічні "вони" звісно поганці. І їх треба покарати, або принаймні публічно засудити, бо як це так? А може вони не знають, що роблять щось неправильно, то ми їм швиденько напам'ятаємо!

Хто, якщо не ми?

А накопати бруду та лайна можна на кожну людину, бо безгрішних не існує. То невже єдине, чим нам треба займатися, це грати в гру: "хто з нас менший чи більший грішник"?

Поки що Лев з Катериною роблять саме це.

Лев знає як працює бісове життя. В нього більше немає рожевих окулярів, лише прагматизм та раціональне мислення. Вибір, який він зробив свідомо. Йому незрозуміла агресивна поведінка Каті, але віддавати своє, тим паче їй, не в його правилах.

Катерина одержима помстою і ненавистю. Вона вважає себе кращою за нього і не бачить того, що ці емоції нищать її саму, руйнують і чоловіка, що поруч із нею. Все неважливо, бо болить і біль застилає мозок, стирає здоровий глузд. Байдужістю тут і не пахне, але і кохання немає, більше ні.

Та починалося все інакше. Як саме?

Трохи відкриємо це сьогодні опівночі в новій главі від Лева.

Щиро вдячна за ваші коментарі, вони надихають і гріють душу)

https://booknet.ua/book/men-ne-bolyache-b422812

Обіймаю, ваша Лоре Лея)