Витримую тривалу паузу. Все ще  довго вагаюся. Нарешті помічаю, що Андрій уже не зайнятий перепискою з майбутнім роботодавцем, а просто гуляє тенетами інтернету. Видихаю і, ніяковіючи, самовпевнено наважуюся запитати прямо в лоб. Ризиково, та сподіваюсь, що виправдано.

– Андрію, а ти можеш переспати зі мною? – ошарашую. А він  відриває свій погляд від монітора й зацікавлено витріщається.

– З глузду з'їхала? Я, звичайно, дуже навіть за, бо ти мені  подобаєшся ще з тієї пригоди в парку. Але навіщо тобі це, дівчинко? Ти ж мене не кохаєш. Вибач, але я бачив, як ти тоді, на обіді у Стефаноса, дивилась на Маркуса. Зрозумій, то не вихід. Тебе це не порятує. Ти зараз у відчаї, і чиниш імпульсивно, йому на зло. Незабаром усе мине, і ти пошкодуєш. А я не хочу, аби згодом ти думала, що я скористався моментом, – тепла рука мого щирого друга Андрія лягає поверх моєї. – Дай собі час, Вероніко! Біль помалу вщухатиме, а ти станеш сильнішою. А поки ми просто прогуляємось набережною, і я розповім тобі про Париж – місто, яке не розчаровує. Переконаний, там на тебе чекає сюрприз!