Відгук на твір "Відчужені. Впусти в своє серце"

Вітаю! Мій другий відгук у марафоні на роман Валерії Серпень "Відчужені. Впусти в своє серце".

Моє дитинство припало ще на ті часи, коли телевізори були не у всіх, і дивитися вечірні серіали збиралися компаніями сусідів. В моєму випадку це були такі ж пенсіонерки як і моя бабуся. То ж і у мене вибору особливо не було. Точніше він зводився до "дивитися" або "не дивитися" "Просто Марію", "Багаті теж плачуть", "Ніхто крім тебе" та інші мелодрами :) До чого це я. Це я одразу відповідаю на ваше можливе здивування і нерозуміння, який там відгук зібрався писати якийсь військовослужбовець про любовний роман. :) Тому попередив, що в подібних історіях досить обізнаний. :)))

Тепер по суті:

Як я вже зазначав у відгуку до іншого твору автору, це неймовірно легка мова. В цьому романі нічого не змінилося. Читається также легко і без спотикань об русизми, тавтологію чи щось подібне. 

Роман чудово структуровано. Я навмисно звертав увагу під час читання на деякі деталі, аби знайти чи не знайти їм потім застосування автором. Наприклад, коли Дмитро вибігав по терміновому дзвінку з ТРЦ і з кимось зіштовхнувся на виході, а потім не мав змоги нікому подзвонити, бо лишився без телефона.

Двоякі емоції весь час викликали головні герої і ситуації загалом. З одного боку наче все таке ідеально-ванільне, і тільки-но хочеться сказати: ну авторе, це вже занадто, перебір! Як на тобі, щось трапляється таке, коли всю ваніль як вітром здуває. 

Окремо хочу відзначити сюжетні повороти. Я розумів, що жанр не передбачає якихось шалених загадок чи неочікуваних подій після яких очі на лоб лізуть і бігаєш з криками "Та ну ладно, як таке можливо!", проте натрапив на один момент, коли лишився здивованим.  Дмитро посеред ночі прийшов до Жені, а вона йому не відчинила. В той момент я розумів, що ця сцена не прохідна, але що буде далі не здогадувався. 

Майже з самого початку і до епілогу, хотілося викрикувати коментарі накшталт "та хіба ж так можна" "не роби цього" і тому подібне, та автор вчасно закриває усі подібні питання вичерпними поясненнями чи відповідними сценами.

Взагалі, як і очікував, фінал з чудовим посмаком. Кожен може чомусь повчитися у героїв. А чи не це головна мета літератури?

P.S. Що мені дуже сподобалося, це те, що герої, після якихось непорозумінь завжди говорять один з одним, а не тягнуть кота за хвіст, як в дешевих мелодрамах.