Знайти Кевіна було не так вже й просто, адже ранчо в останні роки поповнилося новими прибудовами й хлопець міг бути в будь-якій з них. Тож Шарлотта йшла навмання, аж поки не помітила, як Кевін копошиться біля діж, в яких напували коней після прогулянки. 

— Збираєшся пригадати дитинство та покупатися в них? — захихотіла вона, пригадуючи, як дітьми в особливу спеку вони дуріли біля цих діж. Тоді все здавалося таким простим та зрозумілим, не те що зараз!

— Ага, щось таке, — не повертаючись, відповів Кевін, зачерпнувши старим кухлем воду та вливши її на власну руку. 

Помітивши рожеві цівки, що стікали донизу Лотті швидко підійшла ближче. Її здогадка виявилась правильною: це була кров, яка стікала по руці вздовж, нижче ліктя. Страх та тривога стиснули не лише душу, а й серце. Не те щоб вона боялась крові. Ні. Просто бачити рани на комусь чужому це одне, а от рани на тілі Кевіна — це інше.

— Це всього лиш кров, Лотті, — бажаючи заспокоїти дівчину, яка раптово зблідла, промовив Кевін. Здавалося, що ще мить й вона втратить свідомість. 

— Вона не зупиняється… — розпачливо промовила вона, — Тобі потрібно до лікаря. І припини вже поливати її брудною водою. Ще лише зараження не вистачало!

Вона говорила так запально, що Кевін не втримався та засміявся. Тихо, ховаючи той сміх в грудині. Лотті кліпнула, ошелешено споглядаючи на хлопця.  

— Ще кілька годин тому бажала мене вбити, а тепер намагаєшся врятувати? — пожартував він, викликаючи у Лотті черговий приступ сорому.