Скло або сцена, що розриває серце ༼ಢ_ಢ༽

Пори року. Зникнення Зими Розділ 16. Звинувачення

― Усім плювати з високого дерева на твої докази! Як ти цього не розумієш? Ти могла співпрацювати з будь-ким, та навіть з самим Темним Лордом, знаходячись будь-де!

― Отож-бо й воно! Будь-де, Майку. Навіть із твого замку! ― Як Діана не старалася, однак гіркі сльозинки вже встигли навернутися на очі. Вона, щоб приховати слабкість, хутко відвернулася. Втома накотилася важким каменем. Їй уже нічого не хотілося. Тільки плюхнутися на ліжко ― і забутися в кошмарному сновидінні. Жахи починали здаватися бажаною казкою у порівнянні з запаморочливими подіями сьогоднішнього дня.

Зненацька Діана відчула, як Майк обійняв її ззаду, сховавши голову у волоссі. Вона завмерла, ледве-ледве дихаючи, у безгучному ніяковінні, а серце защемило в дивному сум’ятті з болю та радості.

Макс із Мей ввічливо, мов по команді, розвернулися до вікна.

― Пробач мене, ідіота, будь ласка… ― глухо видихнув Майк і притиснув до себе ще міцніше. Його дихання було важким, а голос раз у раз збивався ― Тільки не плач… Чорт, яка ж я сволота! Пробач, сонце, пробач…

Від його палких вибачень Діанине серце розривалося надвоє, з кожним словом чимдуж наливаючись кров’ю. Будучи безсилою чинити опір, вона розвернулася й обійняла Майка за стан. Заспокійливо гладила його спину, а Майк все шепотів і шепотів слова вибачення, водячи руками по її волоссю, плутаючись в ньому. А коли його долоня ненароком торкалася шиї, Діану пропалювало наскрізь від нежданої ейфорії ― і вона взагалі забувала про що-небудь думати.

― Я зовсім не злюся на тебе… ― сказала вона чисту правду.

― Справді?.. ― Майк обережно взяв її обличчя в долоню і неквапом провів пальцем по щоці. ― Твої сльози говорять про протилежне.

Діана важко ковтнула, опустивши погляд. Вона зовсім проґавила той момент, коли почала нестямно плакати.

― День був непростим… ― вичавила вона з себе, почуваючись донезмоги розбитою.

Майк знову із силою притиснув її до себе, немовби намагаючись таким чином захистити від усього світу. Немовби запевняв: нікому не дам тебе в образу, а хто образить, з тим матиму справу особисто, просто-таки на шматки розірву!

― Я ще раз поговорю із Суддями, ― твердо мовив він. ― Вони не мають права оббріхувати тебе. Усе буде добре. Віриш мені? ― Майк ще раз ніжно погладив її щоку, змушуючи подивитися очі в очі ― Діана вмить розтанула під його збентежено-лагідним поглядом, а тіло вже давним-давно тонуло в ядучо-пекельному тремтінні.

― Вірю… А ти мені?

― Цілком і повністю…

Постараюсь не затягувати з продовженням. Статистика по прочитаннях мене радує: кожного дня є перегляди. ヽ༼ຈل͜ຈ༽ﾉ І не просто по перших розділах. Видно, що ви читаєте далі...)) І вас мої великі розділи не лякають))) Дякую ❤️❤️❤️

Ту бі контінуід, коротше  (▀̿̿Ĺ̯̿▀̿ ̿)