– От я дірявий жбаняк, ти ж мисливиця, а ваші пари самі не уходять, їх вбивають чи зжирають. Пробач, не подумав, – схаменувся цей наречений, навіть на його пихатій пиці відобразилося щось типу провини.

– Ти це кажеш, просто що б самому не оброблювати рану, – буркнула я все же ображаючись.

– Ні, мені дійсно шкода, – відповів незнайомець.

–   Але з нас двох ти більше схожий на збоченця, бо ти натягнув на себе жіночу ще весільну сукню, – буркнула я.

– Є таке, – погодився той, знизав плечима.

 Але зненацька цей наречений змінився в обличчі, його смикнуло, він озирнувся і я побачила ще одне поранення на всю спину.

 Він почав стріляти по чудовиську, виявляється ці потвори вміють впливати на жертву через її тінь. Тож монстр полоснув кігтями по тіні, а поранення отримав цей стрілок.

 А з різних сторін линули ще п’ять тіней.

–  Йой! Швидше, біжимо до моїх друзів під захист укриття! – крикнула я, потягнув за руку стрілка.

– Так…добре...– нарешті погодився це упертюх.

 Тож ми побігли до Килини та Богдана, але три тіні нам перегородили шлях.

–  Давай туди, – і тепер мене потягнули в інший бік, куди вибігли служителі церви та гості. На щастя ми встигли вибігти до того як тіні перекриють і тут нам вихід. Ми бігли по внутрішньому дворі.

 Але далеко все одно не  змогли добігти, бо нас обігнали.

–  Слухай, а ти не можеш зробити сама такий захист як твоя подруга? – спитав стрілок, обстрілюючи монстрів намагаючись в них поцілити, але мабуть поранення вже досить послабили його, так що він більш мазав, або чудовиська стали швидше і хитріші.

 Бо до цього вони не боялись куль, бо мабуть знали, що ті їм не нашкодять, а от кулі цього стільця монстрів вбивають.

–  Можу, але на це потрібен час. Я повільніша ніж Килина, – зізналася я.

–  Роби час, я дам, але все одно поквапся, – попрохав стрілок.

–  Добре! – і я витягла все необхідне з кишені.

 А блондин знов почав робити свої викрутаси та зменшувати кількість нападників. Але вже ясно що на місце вже вбитих прийде ще й більша кількість. Вони як міфічна Гідра, голови якої відрубали, а вони все одно виростали, поки Геракл не знищив головну голову.

 Може тут щось подібне? Тільки от ці монстри повністю знищуються від куль стрільця. Тож нема якоїсь особливої частини тіла в них. Та ось я закінчила і хотіла покликати стільця, але помітила, коли він з розвороту ногою влупив по щелепі монстра під сукнею дещо, але із-за великої швидкості я не розгледіла що саме.

–  Гей, все готово, сюди! – покликала я, блондина.

 Він добив останнього монстра, швидко опинився біля мене.

–  Цікаво через скільки чекати нових? Цього разу в нас буде скільки? Дванадцять? – обпершись на коліна, проговорив з іронією стрілець, його світле волосся навалилося на бліде обличчя.

–  Йой, ти молодець, добре тримаєшся! – похвалила я, дістаючи знов мед.бокс, – Поки є час давай тебе підлатаємо. Я не розумію як ти ще тримаєшся на ногах при такій кровотечі…Хоча…наче такі серйозні поранення, а крові не так мало…

–  Дякую, а ти казала що повільно робиш захист, досить швидко впоралась, мене навіть не встигли вбити. Так буду вельми вдячний, якщо допоможеш мені, – сказав стрілець, – Я тримаюся на ногах лише завдяки досягненням нашій медицині, і кров’ю не стік тому.

– Йой, так допоможу, звісно. Повертайся спиною, – сказала я.

–  А ти мені ножа в спину не будеш стромляти? – шуткує це дурне, гепаючись сракою на бетонну плитку та схрестив ноги, наче йог, я присіла позаду.

 Вже бачу боковим зором що з’являються хижі тіні. Моє серце пропустило удар, коли одна підпливла до мого невидимого захисту. Хоч би встояв. І...воно не пролізло.

 Стрілець теж косився туди, тримаючи пістолети наготові. Ми полегшено зітхнули.

– Ні, я полудохликів не б’ю, – відповіла я, достаючи спрей та з жалем все ж дориваю плаття, що б краще обробити рану.

– Гей, не треба тут мене роздягати, ми за це не домовлялися, – шуткував цей довбень.