– Сподівався, що ти мені віриш! Що не так між нами, Ніко? Я не заслуговую на твою довіру? – бачу, як скипів. Запальний і гарячий, завжди правий. Дивиться на мене розчаровано, а я стримано мовчу. Лиш торкаюся долонею його щоки і мило посміхаюся. Здається, спрацювало. Наполегливо пояснює. –  Вероніко, я не хочу навантажувати тебе тим всім. То чоловіча відповідальна справа. Зрозумій! У мене серйозний, ризиковий бізнес і чимало ворогів. Досі я справлявся з усім цим звичним способом – силою. Інша домовленість в цьому бізнесі завжди була хитка та непевна, тимчасова. Постійно треба бути на чеку, мати зібране досьє на ворогів, аби своєчасно діставати вагомі козирі з рукава. Бо інших аргументів там не сприймають. Або ти сильний і впливовий, або не в обоймі, випав і пропав. Надважливо, щоб не було слабких місць, на які завжди можна надавити й обеззброїти свого супротивника, зламати.  Донедавна їх у мене не було. А тепер – це ти! Тому в даній ситуації я мушу тебе заховати.