Книга у форматі змін. Фінал.

Плинність буття... Течія часу... Щось, що закінчується на "ття"... Може, "каяття"? Ні, каяття - не про мене... Що ще?.. "Закриття", "прожиття"... Ні... Такий собі з мене поет, звичайно...

- Тім хороший! - та хороший-хороший... Навіть, якби у мене і був хист до поезії, а його у мене - нуль, ніхто б мені подумати не дав... 

Щось не спокійний останніми днями Тимофій. Ще й просвітлень давно не було... Хоч би поглянув хтось на нього... Та, хто погляне?... Клянусь, за весь час, що я тут провів я не бачив жодного лікаря. Навіть дивно яким чином вони викручуються. Ні, це зрозуміло, що я та Тимофій тут надовго, а можливо, безповоротньо... Та мав би бути хоча б щотижневий обхід... Не зрозуміло... 

Аж, раптом Тимофій замовк.

- Ну, привітики, хлоп`ята. А ось і Тимофій. - Трясця! От хто мене за язик тягнув?

Я намагався не слухати, та й в уже знайомому діалозі нових деталей не було. Я не зовсім розумів, як Роман вибирає час для цих "відвідин" та чим керується. Зараз ніч, це однозначно. Тобто ця наволоч вибирає, доки він один на зміні? Чи доки він на зміні з тим, хто має відсоток? 

І тут вже знайомий скрегіт обірвав щось всередині... Стислося і заніміло... Я намагався... Я з усіх сил намагався не слухати, стримуватись... Я чесно намагався... І навіть зрадливе серце вже не підводило - навіть втратити свідомість, як минулого разу не виходило... І...

- Ні... Тім не знає... Тім не знає... - Проскиглив Тимофій... Я... стільки років! Я... Не можу, я поклявся.

Гуп. 

Для чого це все? Для чого, якщо мій дар не приносить нічого окрім страждань...

Срегіт, гупання.

 

І один всхлип.

 

Ні... Ні... Все! Треба думати! Треба думати! Не можна слухати!!! Не можна...

Але якийсь хрип став останньою краплею... Я більше не міг стримуватись. Я встав з чітким і безповоротнім наміром захистити Тимофія. Я зможу. Я втримаю все під контролем. Я знищу цього виродка. Я зможу. Я... Знищу Романа! Знищу... Захищу....

Та правда в тому, що я продовжував лежати... І все що міг - слухати... І всхлип... Вже мій... Застряг в заледве рухомих грудях, що могли лише дихати. Очі дивилися в стелю. І скільки б я не намагався - все що вони могли... Це плакати. Стеля стала мутною. Сльози не падали. Вони збиралися в кутиках очей. І я безпорадно в них тонув. Вже навіть стелі не видно за цією пеленою... Чути лишень, як на сусідньому ліжку...

Я протримався стільки років... І стільки років зміг втримати в своєму мозку цю ілюзію... Що приховувала лише від мене: мою безпорадність, мою нікчемність, повну і тотальну незначущість... Моє інвалідство, мою недієздатність... Стільки років... Стільки років... Сльози вже стікали, не поміщаючись у впадинах моїх, колись симпатичних очей... І я вже не знав за чим я плачу. За втраченою можливістю, коли мені пропонували відключити апарати життєзабезпечення, коли я був ще від них залежний... Чи за своїм життям, чи за Тимофієвим... становищем... Чи чому я плачу? Тому що не можу допомогти? Чи тому що цей милий хлопчина повністю знищив мій самообман, що я плекав роками? 

Почуття змішалися, змішалися і сльози. І навіть на повноцінний, нормальний, людський плач я був не здатен... 

Який же я егоїст... Плекати жалість до себе, коли поруч... Ах... 

- Марк плаче. - хлюпнув жалісливо Тимофій...

А? Уже все? 

- Сльози. - констатував свої спостереження мій сусід...

Тимофій заліз на мене уже звично і став витирати сльози. І щойно волога пелена перестала мені так нещадно затуляти обзір, я побачив Тимофія... Хоч на язик вперто лягало - Тимофійчик. Хоча... На який язик? Всього лиш у думках вертілося... 

- Маркові сумно...- сльози Тимофія капали на моє обличчя. - Тім... не знає... Не знає... 

Ох, ну не плач так гірко... Хоча, поплач. Поплач за нас двох, раз можеш... 

- Тім не знає... Марк не спить - Марк солоний. - і його слова, звично божевільні, мали сенс, відомий лиш йому, та свідкам, що могли зрозуміти про що мова... Не сумнівайся Тимофій, ти ні в чому не винен. Це не твоя вина. Таке життя... 

Тимофій, від душі оросивши моє обличчя, ліг на мої груди, зіщулившись особливо щільно, та в компактній позі намагався заснути, здригаючись від затяжного плачу, що майже минув... 

Що ж... Хоч за щось варто себе похвалити. Втримати ілюзію власної значущості напротязі кількох років у моєму нікчемному стані - не аби яке досягнення... 

Як же жити далі? 

Тимофій спав, з усіх сил притискаючись до мене, шукаючи розради в єдиній живій істоті поруч, нехай і нікчемній.

Я усміхнувся. В душі, ясна річ. А ця ілюзія не така вже й погана - ілюзія, що я потрібен комусь... Комусь сонячному, лагідному і такому беззахисному... І нікому не потрібні сльози знову стали заливати мої очі - одне з того, чим я так дорожу в своєму житті... 

Навряд ця ілюзія протримається довго... Та не засуджуйте. Ви, мої уявні слухачі. Дозвольте мені цю слабкість. Я теж людина... Я теж хочу любити... 

І єдине, чого мені так хотілося - приголубити цього нещасного хлопця у мене на грудях, погладити влосся - втішити... І... моя рука сіпнулась від цього імпульсу...

Та ви жартуєте... Це моя чергова фантазія не більше... Чергова ілюзія.

Я знову спробував. Так. Все так і є. Мені здалося. Все, як завжди. Я. Стеля, котру майже не видно за пеленою сліз. Тимофій, що втомлено сопе та здригається, й давить на мене своєю вагою... Думки...

Думки. Про що це я? Я, власне, думав, що повинен бути тут. Адже... Я потрібен йому. Моєму сусіду. Так уже сталося, розумієте, він... не пощастило йому. З здоров`ям та обставинами. Й так уже сталося, що єдиний, хто в нього є - це я. Так, все вірно. Я з тугою, болем, якоюсь ніжністю, що здавалося уже й розучився відчувати - думав про дитину у тілі дорослого, що спав прямісінько на мені. Й цей порив - погладити його знову з`явився... Й рука смикнулась. 

Ні, серйозно. Мені не ввижається. Я спробував погладити Тимофія знову. На цей раз свідомо. І рука... Чорт! Не вірю! Сльози все ще заважали, хоч я й не ридаю вже... Та я спробував проаналізувати... Підняти руку вгору і центрально. Так! О, Боже! Чи то ви, мої слухачі, чи то хто мене почув! Дякую! Я зможу... Якщо я зможу бодай пальцем ворушити, я витягну нас звідси! Я зможу!

 

А ось і казочці кінець. Дякую, що брали участь. Можливо, якось спробуймо ще))

3 коментаря

Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис

Увійти
avatar
Dana N
28.01.2024, 19:12:44

Вітаю з завершенням цього цікавого експерименту! Дуже емоційній фінал, дякую, що подарували дещицю надії змученим героям. Маленьке зауваження –"пестити"-то швидше про любовні стосунки, а у дружніх краще вжити слово "приголубити".

Показати 133 відповіді
Крапка
02.04.2024, 09:12:08

Дмитро Євтушенко, Як що - видаляйте

avatar
B der Line
29.01.2024, 00:03:52

Дуже драматичний вийшов уривок. Але в кінці несподівано подарували надію!
Що ж, як і раніше, говорю, що залюбки почитала б більш розширену версію, якщо вона колись з'явиться.

Крапка
29.01.2024, 07:36:59

B der Line, Якщо з'явиться - запрошу)
Чому ж несподівано?) Ви ж сама голосували за дива і чудеса)

avatar
Aversion
28.01.2024, 19:57:01

Хмм. Кінець схожий на геройський пролог)
Жаль Тимофія. Ще більше жаль, що таке трапляється...

Автор молодець, дякую за цей досвід

Показати 3 відповіді
Крапка
28.01.2024, 20:10:20

Aversion, Не знаю, що головне... Є речі, котрих не пояснять ані хірурги, ані інші практикуючі лікарі. І віриш мимо волі у вищі сили. Та не можу заперечити, що мотивація пацієнта - це дещо надважливе. Хочете вірте, хочете ні, але якщо пацієнт щиро ХОЧЕ одужати, вилікуватись, його шанси значно вищі

Інші блоги
Зміна псевдоніма | Розділ 22
Привітики! Як ви помітили, мій псевдонім змінився з латиниці на кирилицю, тому не загубіть мене =) Виявляється, що від вигляду букв може залежати, чи схвалять мою персону, якщо мені раптом закортить отримувати
Факти, про які ви не здогадувалися!
ПЕРШІ ФАКТИ ПРО КНИГУ "ДРУЖИНА ДЛЯ МЕРЦЯ. ІСТОРІЯ ОДНОГО ПЕКЛА" Познайомимось з декількома фактами і змінами, які авторкою були внесені у історію перед публікацією) 1. Наша потраплянка і Лоріан – дійсно були
Форсмажор!
Привіт, друзі! Так сталося, що ми з дитиною потрапили в лікарню. Поки син одужує, нові розділи виходити не будуть. Сподіваюсь на ваше розуміння) Як тільки повернуся додому, одразу опублікую усе, що пропустила.&nbsp
Любити Говерлу
Львів. Вокзал. Центральний вхід. Другий перон. Третя колія. Чекаю на Неї, невідому мені дівчину. Я, дорослий чоловік, викладач квантової фізики престижного університету, нічний жах студентів зараз відчуваю тремтіння колін. Тремтіння, яке не відчував
"Голе щастя" Dana N. Рецензія
Молода жінка на хвилі експресивних емоцій заскочила в плащі на майже голе тіло у перше-ліпше авто та наказала водієві відвезти її за вказаною адресою. Саме з цієї сцени та соковитого опису червоної білизни на жінці починається
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше