Книга у форматі змін.

Думаю, варто підходити до завершення. Це було цікаво, та тема вичерпала себе й потребує того, що й усе живе - логічного кінця. Що скажете?

Мабуть, сьогодні труїли тарганів. З чого ж я зробив такий висновок? Ну… Як Вам сказати… Просто один впав прямо поруч зі мною. Добре, що не на лоб… Хоча, це було б цікаво… Шкода, що потруїли… За ними було цікаво спостерігати. Ну, але ж це таргани. За місяць – другий з’являться знову. З нетерпінням чекатиму. Вони ідеальні відвідувачі. По-перше, я можу їх бачити навіть не рухаючись. По-друге, вони мовчазні. Віднедавна, як ви вже знаєте, я чую вдосталь розмов. По-третє, вони нікому не шкодять. 

Хех… Багато ж поправок я вніс за останній час до обов’язкових умов, аби вважатися ідеальним відвідувачем. А раніше все було просто: прийшов – значить ти вже ідеальний. 

Не подумайте, я ні в якому разі не ображаюсь на брата, котрий знайшов лазівку та віддав мене в психіатричну лікарню, потім іншу… Потім ще. Просто мене з плином часу виписали з неврологічного відділення, і зв’язку з тим, що у мене тривалий час не було ані покращень, ані погіршень. Словом я був стабільний, і хоч потребував постійного догляду, та домашнього догляду було більш ніж достатньо. Ну, це вони так офіційно аргументували. Насправді ж вони просто не могли нормально поставити діагноз. А все через те, що я не хворий. А подібний спосіб життя – мій свідомий вибір. 

Та й брата, як я вже казав – я не звинувачую ні у чому. І зла не тримаю – жодної крапелиночки. Після смерті батька нікому було за мною доглядати. А в нього була сім’я… А в мене психічні зрушення в минулому – що було те було. Спалахи люті з потьмаренням свідомості з жовтої карти не викреслиш… Тож і оформили мене в подібний заклад як цей, давши на лапу нормальних хабарів. «По супутніх показах». 

Так і возять з лікарні в лікарню. От уже який рік. Я не знаю скільки минуло, якщо чесно. Але не менше п’яти зим це точно. Не знаю. Важко сказати. ЯІ не впевнений. 

- Тимофій знає! –з лементом ф якимись особливо голосними криками Тимофій перебив мої спогади. Воно на краще. – Марк не спить! Тимофій хороший. Тимофій знає секрет! – і з виглядом найвидатнішого детектива всіх часів, що розкрив велику таємницю, прийшов до мене лементувати: - Тимофій знає! Марк не спить! 

Не здивував. Я, навіть, трохи розчарований. Ех, Тимофій, було б добре, якби у твоїх щоденних репліках було різноманіття. Та я не жаліюсь. Добре, що він є. 

- Марк не спить! – Тимофій заліз на мене й став зазирати в очі. – Марк не спить! Тимофій знає. 

Ну, припустимо. І що далі? От говорячи про Романа, Тимофій постійно повторює його найпомітніші й найсуттєвіші риси. Те що призвело до Тимофійових страждань. У моєму випадку найсуттєвіша характеристика для Тимофія, що робить мене «хорошим» в його очах – що я при свідомості, я так розумію. І що далі? 

- Тимофій хороший. – знову про констатував Тимофій з найсерйознішим виразом обличчя, дивлячись мені в очі. 

Ну, і що це має означати? Я при свідомості і повинен знати, що Тимофій ні в чому не винен? Хоче щоб я його не засуджував чи що? Оох… Поганий з мене дишефратор. А з Тимофія поганий оповідач. Йому б іншого сусіда… Та, боюсь, що ніхто притомні ший йому не світить…

Варіанти подій:

1. Чудеса бувають.

2. Чудес не буває.