“У море ідуть великі кораблі, де хвилі несуть їх у незвідані далі. На горизонті зустрінемось знов, щоб наповнити наші вітрила…” - тримаючи свій голос спокійним, жінка наспівувала пісню, щоб заглушити звуки.

Ще один удар і вибуховою хвилею двері до сховку були вибиті. Металевий щит гучно впав на підлогу, піднявши пилову хмару, яка наповнила спустошений простір. Голоси криків, стогін та тривожний шепіт вітру зливалися в болісний зойк. Спалахи від пострілів розсікали морок забираючи все більше життів. Пожежа поглинала світ, створюючи  міцну стіну пекла з пекучого диму. Дихати ставало все важче, а їдкий дим болісно різав очі, немов холодні леза. 

- Мені страшно… - маленька Марсель, як кошеня чіплялася за шию матері.

- Я з тобою. -  ковтаючи сльози, Фрея шепотіла їй на вушко. - Ми будемо ховатися від піратів. Гаразд?

- Угу…  - бурмотіла дитина.

Торкаючись обличчя донечки, мати витирала бруд та попіл, відчуваючи кінчиками пальців, як тіло дитини зводить судомами. Як же їй хотілося поглинути весь той морок. Знявши плащ, вона обережно закутала Марсель. Поцілувавши свій найцінніший скарб, мати посадила її за собою в заглиблення скелі, мовчки долаючи власні страхи. 

На мить заплющивши очі жінка, діставала зі свідомості увесь той жах, який поглинув їх світ. Зв’язок з Даррадом прирвався декілька хвилин тому, після нанесення ракетного удару по базі. Чи живі всі, кого вона знала та любила?

Різкий біль в районі живота заглушив голоси у її голові. Торкнувшись тіла, вона відчула теплий потік. Кров просочилась крізь одяг, малюючи брудну пляму. Ледь помітний неоновий вогник пульсував, нагадуючи про те, що залишилася нитка зв'язку із зовнішнім світом.  Резервний передавач переданий капітаном Юкі Лін - остання надія на їх порятунок.

Фрея стримано вигнула спину, збираючись з силами, вона зосередилися на пісні, ховаючи нотки відчаю. Її голос разом з криками та вибухами, створював болісний ансамбль, де музика була прокляттям, а не втіхою.

“Заспіваємо пісні далеких пригод, відкривши давні скрижалі. Щоб душі потонулих надій розправили крила, як той пілігрим… як той пілігрим.”

Найважчий для мене третій розділ "РЕЗИСТЕНЦІЯ" книги "Марс_шлях додому"  - він більш емоційний, хвилюючий, обнадійливий... Чесно кажучи, простіше писати про наукові аспекти, аеродинамічні процеси ніж про почуття. 

А ще я зрозуміла, що мушу внести корективи у сюжет в першому та другому розділах. У вас теж таке буває?