Руки ніяк не дійдуть до закінчення оповідання. Але в ньому є улюблений уривок з яскравими метафорами, який взимку дуже доречний. І написаний був після жорсткого обстрілу міста. Нарешті навчилася переробляти гнів у затишок. Вашій увазі сам уривок:

Ільґард мов пір’їнку закинув Манюню на коня, а сам пішов поряд. Поплічниця раділа як дитина, продовжуючи милуватися нічним Потайкиєвом. Хати світилися вогнями. Ні, навіть не так. У віконцях мерехтів теплий живий вогонь від свічок. Подекуди більш яскравий. З-за цього здавалося, що за кожним віконцем мешкає щаслива родина, у якої все ладом і миром. Собаки гавкали, сніг під ногами рипів, а у морозному повітрі не було й натяку на запах сірковуглецю, який іноді чули кияни, бо за містом працював завод. Повітря здавалося кришталевим, крихким і гострим. Так пахне свіжовипрана білизна, яку з морозу заносять у дім. Задубіла, у хаті повільно тане і пронизливо пахне зимою.

Над шапками засніжених стріх у низьке зоряне небо стирчали котячі хвости диму. Манюня навіть уявила, як у пічці тріщать дрова, а вогонь облизує їх з усіх боків. Прогорять – хазяйка шусне у піч горщик каші чи деко змазаних жовтком пухких пирогів з яблуками або повидлом. А на пічці можна поспати на м’якій перині, яку влітку перебрали та дбайливо висушили на сонці. Тепло. Сухо. Затишно. А зі стелі звисають пучечки м’яти та звіробою. Десь вовтузяться під стріхою миші, а кіт точить кігті об лавку і приміряється – як краще до них дістатися.

І ніяких тобі інтернетів, соцмереж і змагань за титул найкрасивішої дупи України чи світу. Місяць на небі круглобокий, жовтий, мовби обмазали його липовим медом. А він обтрусився й обляпав ним зорі. Ті, що сховалися, залишилися блакитними та білими. Вони безтурботно дивилися вниз на блискуче від снігу місто і мріяли про важку хмару, яка вкриє їх до ранку від сторонніх очей, а вони вкриються ковдрою ночі та дадуть хропака. А на землі цим часом кружлятиме у пристрасному вальсі хуртовина.