Мені було 16 і я вже другий рік не знала, куди приткнути себе та свої почуття. Мене ніхто не розумів та не міг допомогти, адже просто не бував в аналогічній ситуації. Однак я все ж таки знайшла форум, у якому десь на ста сторінках були розміщені дописи дівчаток-підліток, які в розпачі ділилися своїми історіями кохання до своїх вчительок. Сто сторінок! Вдуматись тільки... Та настільки абсурдної історії, як моя, все одно не знайшлося. Я би поділилася нею, проте моя історія містила більшу кількість символів, ніж дозволено форумом — звичайно, адже мені не вдалося її вмістити навіть у сто тисяч слів. І тоді я, загорнувши її у фантастичну оболонку, присвятила своїй пригоді цілу книгу. У ній було все — і сльози, і сміх, інтрига, напруга, кохання, розпач та щастя... І магія, звісно... І найсмішніше, що тепер ніхто у світі не здогадається хоча би приблизне співвідношення вигаданого до реального, адже найабсурдніше у цій книзі — не відьомські душі, заточені у мітлах, що вальяжно прогулюються підвальними коридорами коледжу... 

Так з'явився на світ "Вишневий відблиск місяця"

Якщо я колись і вкладала всю душу у те, що робила, то це саме про цю книгу...

Ніколи не закохуйтеся у своїх вчителів, тим паче якщо вони на додачу є вашими директорами!

Хоча, зрештою, як там сказала одна з героїнь?