Будучи читачем, кожен з нас переживав бажання змінити долю персонажа. Я вирішила спробувати щось подібне. Приєднуйтесь, експериментуватимемо разом.

Минуло... Якщо Ви думаєте, що я геній, що веде подумки лік часу, то ні. Але якийсь час минув...

Я звик. Зокрема, до монологу Тимофія. І так уже склалося, що незлюбив я саме той момент, коли він замовкав, адже це ознаменовувало чиюсь появу. І хай би біс їх всіх покоцав, але тут працюють відбірні виродки. А якщо і траплявся хтось нормальний, надовго у цьому гадюшнику не затримувався. Це навіть добре. ігнорувати поганих людей завжди було значно простіше, аніж хороших.

Поки що я не встановив критерії за якими Тимофій визначає з ким вести бесіду. Можливо, його влаштовує, що я не беру участі. Проте, судячи з потоку його божевільних озвучених думок, він сприймає мене... Не як предмет інтер"єру. Усвідомлює, що я людина. 

Зрештою, невпинне лепетання Тимофія перестало приносити дискомфорт. На відміну від його дій. На які не зважати заледве виходило...

Коли у нього був особливо поганий настрій, або ж коли його ображав персонал (а тут ніхто інший і не з'являвся), Тимофій приходив до мене. І лягав мені в ноги, притискаючись наче щенятко. Тепле, живе, ласкаве... 

Якщо чесно мені подобалось. Жива людина... Поруч. 

Тоді його монолог перетворювався на односторонній діалог. Інколи так і засинав, заколисуючи себе своїм же бурмотінням, чи то настрій підіймаючи:

- Тіму холодно. Зовсім холодно. І навіть не смачно. Марк. Тім тут полежить. Тім хороший. Марк не проганяє. Тім знає. Тім полежить тихенько... Тім знає, що Марк не спить. А Тім поспить. Марк хороший. Марк і Тім хороші. Марк теплий. Так тихенько полежить. Пахне ватою. Тім знає. Марк не спить, а Тім поспить. - І в ці моменти мені хотілося погладити його по голові і стішити якось, але не можна. Ех... Тимофій, чому не можна вимкнути серце?... 

Але от що мене по-справжньому виводило з рівноваги це те, що Тимофій якимось чином запам'ятав, як мене звуть. Чітко так. І не перекручує моє ім'я, як інші. Навіть його інтонація в ці моменти з істерично-божевільної ставала... Ой, не знаю якою... Нормальною. Хех...

Якось поступово я усвідомив, що Тимофій залазить мені під шкіру. Просочується в душу, наче його божевільні думки. І мені зовсім не хочеться, щоб він зникав з мого життя, як інші... 

І я б зітхнув зараз, якби це не порушило мій багаторічний аскетизм. Тож я просто полежу, а він нехай поспить...

***

Тимофій замовк. 

- А ось і наш Тимофійчик. - Представив Роман. І хоч це ім"я йому явно не підходить. Краще підійшло би проклятий гівноїд. Але нехай вже буде, раз мати так назвала.

- А це ще хто?- Грубий голос мені не сподобався. Новенький? Це не лікар. Цей народ зазвичай в курсі за пацієнтів.

- А це Марік. Він не заважатиме. - Відрекомендував Роман і мене. Настрій в нього підозріло хороший.

- Не люблю свідків. - Свідків чого? Щось це мені перестає подобатись...

- Він що є, що немає. Він нічого не може зробити. Тільки дихає. - Ось так оточуючі і передають один одному цю байку, а потім в неї вірять.

- Ну, гаразд. - Погодився відвідувач. І Роман вийшов, та я ще ніколи не хотів так сильно, аби хтось залишився.

Відвідувач підійшов до Тимофія. І почалося щось невнятне. Я заледве втримався, аби не повернути голову. 

Кошмар... Не те щоб вперше. В тих лікарнях, де я раніше був, мої сусіди часом перемовлялись між собою при мені, розповідаючи що з ними було... Психічно хворі люди це вразлива категорія суспільства - факт. Але щоб так... На сусідньому ліжку...

І я не міг зрозуміти, що відбувається. Я спершу подумав, що його прийшли ґвалтувати. Але це було щось не те.

Якесь шурхотіння, гупання, скрежіт, не зрозумілі звуки...

О, ні не можна! Я так хочу втрутитися, але мої здібності знищать їх. Я стільки років провів нерухомо, аби не шкодити оточуючим! Але ж йому шкодять просто зараз! На сусідньому ліжку! Я вже був не певен, що чиню вірно.

- Будь ласка...- Тимофій... Мені щось... Серце... Якось мені погано... 

Варіанти подій:

1. Відвідувачі приходять до Марка.

2. Тимофій зважується на втечу.

3. Відвідувачі приходять до Тимофія.