Представляю один із моїх улюблених моментів у книзі "Пори року. Зникнення Зими". 12 розділ спершу мав бути зовсім інакшим, частиною більшого розділу. Але вже в процесі написання я зрозуміла, що варто розділити на частини. Бо в 12 розділі відбувається своя атмосфера, гаряча і ніжна водночас.

Ця сцена виринула в моїй голові нізвідкіль. Коротше, ось вона:

Діана не договорила, бо Майк, піддавшись емоціям, згріб її в оберемок, міцно притискаючи до себе. Вона ледве не задихнулась від ейфорії.

– Я скучав… – розпачливо прошепотів він біля самісінького вуха. – Чорт, як же сильно я за тобою скучав!..

Діана мліла від раптового зізнання, повністю віддавшись гарячим метеликам у животі.

Набравшись хоробрості, вона сама обійняла його за стан, повністю розчиняючись у часі.

Усі думки зникли, окрім однієї, що пульсувала в скронях і ніяк не могла вирватися назовні: Діана також скучала!..

Звісно, їх сум неможливо порівнювати. Складно й уявити, як було Майкові всі ці довгих десять років. Він пам’ятав усе. Діана ж не пам’ятала нічого.

Улюблений цитрусовий аромат впереміш із корицею заполонив її нутром.

– Апельсинчик…

Майк захихотів, проводячи щокою по її щоці – Діана дрібно-дрібно затремтіла, ще сильніше притискаючись.

Раптом Майк посерйознішав:

– Мого дядька не бійся. Я майже впевнений, що він тобі нічого не зробить. Він якось постійно… особливо тепло про тебе озивався. Головне, – Майк провів носом по скроні, – тримай свого язика під контролем, гаразд? А ще, прошу тебе, не видавай своїх істинних емоцій.

– І часто ти це робиш, приховуєш свої істинні емоції?

– Дуже часто. Можна сказати – завжди. – Майк обережно підняв її обличчя, щоб дивитись очі в очі. Які ж у нього все-таки страшенно гарні очі, як глибокий колодязь: подивишся – і відразу тонеш. – Але з тобою я чесний. Ну, майже… – він винувато опустив погляд.

 А у вас є якісь улюблені сцени з моєї книги?