Уявіть собі. Ви відкрили книгу, а там на першій сторнці таке: "Степан прокинувся на планеті Оріон. Це була пустинна планета, населення якої складало усього тридцять мільйонів людей, розкиданих по тридцяти восьми країнах. Звичайна доба на цій планеті тривала двадцять п'ять годин..."

Вітаю! Наступні півсторінки на вас чекає дуже цікава лекція про світобудову неіснючої планети, із детальним описом усіх рас, країн та звичаїв. Виникає питання: навіщо, чорт забирай? Я прийшов читати про пригоди спецагента ГУР на іншій планеті, в сраку мені лекція з географії?!

 Те що витратили три години на свторення продуманого до дрібниць всесвіту звісно дуже добре, однак наврядчи читачу буде дуже цікаво, що у цьому світі люди переходять дорогу на блакитне, а не зелене світло. 

 Простими словами, експозиція, це коли ваша історія зупиняється, все навколо завмирає, а закадровий голос автора детально описує принцип дії іонного тераквадраційного реактора. Тож перед тим як розпочати лекцію, спершу подумайте навіщо вона потрібна, і чи потрібна вона взагалі.

Як замаскувати експозицію?

1) Спробуйте розбити її на кілька частин, і розмазати між діалогами, щоб текст був більш динамічним. 

2) "Поліцйський вихопив пістолет: він був чорного кольору, в нього був подовжений магазин на двадцять пострілів та лазерний ціле вказівник, який вмикався якщо натиснути кнопку..." —  відчуваєте як усе замерло? А тепер те саме речення, але інакше: "Поліцейський вихопив чорний пістолет із подовженим магазином, і затиснувши кнопку на лазерному цілевказівнику..." 

 Це називається принципом "не розповідати, а показувати."

Гарного полювання, слава ЗСУ.