Я - перфекціоніст. Мені хочеться, щоб все було ідеальним. Жодних помилок у тексті! І я так засмучуюся, коли знаходжу помилки в своєму рукописі. Та ще й такі безглузді: десь букву пропустила, десь "не", десь речення бажано було би поміняти місцями. 

Я розумію: помилок не уникнути. Їх можна виправити. Тим паче, мій текст не кипить помилками. Кров із очей не поллється - це я вам гарантую. 

Але я не знаю, заздрити тим, хто чхати хотів на правила української мови, чи жаліти їх. 

Коли ти чхати хотів на помилки, пишеш, відриваючись. Не сидиш годинами над одним реченням, чи ба, словом. Не паришся над звучанням. Результат: читачі швидше прочитають розділ.

Але для мене головне - якість, а також почуття читачів. Тому я буду паритись над кожним словом.

Усе, я пішла писать. 

Ось перші речення нового розділу. Відчуваю, я тут буду паритись сильно:

– Це – твоя кімната, – із іскорками в очах заявив Макс.

Діана не змогла стримати здивованого й водночас захопленого вигуку. Вона очікувала, що Майк поселить її серед темнющіх голих стін, а натомість… Ця кімната перевершила всі її сподівання.

Тут було багато сонця.

Незважаючи на бурю за стінами Кригожару, ця кімната випромінювала тепло та затишок. Такий ефект створювали стіни, покрашені в приємний золотистий колір. Вони ніби світилися зсередини. А ще кожна деталь інтер’єру була детально кимось продумана, наче хтось підбирав речі з думкою про майбутнього мешканця. Діані так і хотілося побігти й все тут роздивлятися.