Вона займала собою все. Власне крім цієї жінки з величезним черевом, ногами-колонами, що вгадувались під темною мантією, яка постійно колихалась, та обличчям з нечіткими рисами та довгими вухами нічого більше й не існувало. Аж ось в темряві з’явивсь якийсь рух, щось маленьке зростало, набувало чоловічих рис...

Велимир хотів горлати, бігти до батька, бити його, вбивати… Натомість міг лиш безмовно спостерігати. Мара тим часом знову набула чіткіші риси, мантія пішла схвильованими брижами, голос бринів металом, лунав з неприхованою погрозою

Читати