Розділ ІІІ. (Ч.1)

Вона займала собою все. Власне крім цієї жінки з величезним черевом, ногами-колонами, що вгадувались під темною мантією, яка постійно колихалась, та обличчям з нечіткими рисами та довгими вухами нічого більше й не існувало. Аж ось в темряві з’явивсь якийсь рух, щось маленьке зростало, набувало чоловічих рис.

–        Батьку! – хотів крикнути Велимир та жодного звуку не вдалось вичавити з неслухняних вуст.

Батько звертався до Неї.

–        Маро, почуй мене, прошу!

–        Знаю твою печаль Гостомисл – пролунав її голос, лагідний і жорсткий одночасно – та не можу зарадити. Всяк має свій час, щоб народитись і померти.

–        Не час йому. Ще не час – без впевненості заперечив батько

–        Останні краплі життя вже ось - ось понесе річка Лета. Коли сонце зійде, Велимир вже буде зі мною. Не побивайся. Ще зустрінетесь. У свій час. Всьому свій час, щоб народитись і померти.

Мара закрила очі та стала немов розсіюватись, зникати.

–        А їй теж був час помирати? – закричав Гостомисл і простяг перед собою руку тримаючи голову Аміри за волосся.

Велимир хотів горлати, бігти до батька, бити його, вбивати… Натомість міг лиш безмовно спостерігати. Мара тим часом знову набула чіткіші риси, мантія пішла схвильованими брижами, голос бринів металом, лунав з неприхованою погрозою:

–        Що ти накоїв? Ти! Той, що спілкується з кумирами, не міг не знати, що доведеться відповідати за такий вчинок.

Гостомисл впав на коліна, все ще тримаючи голову дружини перед собою.

–        Мара, ти володарка душ покійних, ти знаєш коли мусить порватись нитка людського життя. І мені відома твоя могутність та мудрість. Я до останнього подиху, з того часу як почав свій волховський шлях, служив самовіддано кумирам, розуміючи надану мені честь. Мої діяння були у славу Твою, та інших богів. Я завжди відчував твоє заступництво і прихильність твою. У твоїй владі продовжити життя понад встановленого долею терміну. Прошу тебе залиш Велимира серед живих. Візьми матір його, Аміру. Прийми й мене у свої володіння, та дай сину пройти свою земну путь з честю. 

Так! Я втрутився в Божий замисел. Мудрість замислу цього беззаперечна. Та чи не Боги вклали серце Велимиру справа, на відміну від інших людей? Можливо задум був саме в тому, щоб він залишився серед живих навіть після спису, що проткнув його наскрізь? Я, через свою недолугість не встиг вчасно допомогти та хлопець, краплину за краплиною спливав, не здійснивши задум богів. Отже, я жрець, служник богів, не зумів розгледіти волю кумирів. Але прошу дати шанс на виправлення – залиш Велимира у світі живих, а нас - мене, батька його, жерця та матір його – Аміру воїтельницю Амазонську сприйми як спокуту мого недалекоглядного розуму.

–        Бачу – голос Мари знов став безбарвним, навіть втішним – що достойний слуга з тебе вийшов, Гостомисл. Мудрість, хитрість, лестощі та демагогію ти вмієш поєднати. Аміру вже не повернути, бо не здатна людина жити одночасно два життя, головою і рештою тіла. А твої знання нехай ще слугують людям. Не потрібно мені твоє життя. А Велимиру я дам ще один шанс. У твоїх словах є сенс. Не у кожного дзеркальне серце.

–        Відчуваю, богине, що на долю хлопця випаде чимало випробувань. А він же навіть подорослішати як слід не встиг. Чи впорається? – у Гостомисла в руці веретено – Маро, нащо мені життя, коли я своєму чадові не здатен допомогти? Бери й мене до себе!

Гостомисл одним рухом всаджує веретено собі в груди, перед тим як впасти хрипко додає:

–        Віддай мої таланти, здібності Аміри хлопцю для проходження з честю всіх випробувань…

 ***

Перший вдих був жахливий. Біль стрілою вп’ялась в груди, сморід кам’яним уламком шкрябнув горлянку, з’явилась спокуса знов повернутись в небуття. Пересилюючи себе Велимир розплющив очі, їдкий дим миттєво вгризся в них. Хлопець ворухнувся і полетів донизу. Боляче гепнувшись об підлогу, озирнуся. На диво тут, внизу відчув себе краще. Дим клубочився над ним, дихати стало легше. Роззирнувся та поповз на ледь помітне світло.

Коли виліз з печери, відчув повіки стали важкими, сил не лишалось ні на найменший порух. Повіки стислись, заснув. Це було вже не забуття, а справжній сон, що приносить полегшення хворим, відпочинок здоровим, просвітлення мудрим і наснагу сильним.