Пори року. Хто вони?

Моя книга називається "Пори року. Зникнення Зими". І тут Пори року - це не сезонна зміна погоди. Це над люди. Детальніше про це у 6-му розділі книги. Уривок наводжу тут:

– Добре, – він поклав книгу між Діаною та собою, підсунув поближче масляний світильник, – почнімо з азів, з історії. Я так розумію, ти в цьому також не в курсі.

– В історії нашої країни я розбираюся, – пробелькотіла Діана, дивлячись на книгу в твердій шкіряній палітурці, на якій червоним тисненням вимальовувалося серце, а знизу напис: «Історія Пір року. Короткий огляд».

– Я не про історію зі шкільних підручників, балда, – просичав Майк, зблиснувши очима. – Узагалі, забудь все, що тобі відомо про наш всесвіт, тому що паралельно з ним творилася зовсім інша реальність.

Він різко відкрив книгу на першій сторінці, де на пожовтілому аркуші було намальовано п’ятеро однакових жінок в пишних середньовічних сукнях. Єдине, що їх суттєво відрізняло – кулони на підвісках: сніжинка, підсніжник, сонце, лист та серце. Також знизу був відповідний підпис: «Зима. Весна. Літо. Осінь. Єдині».

– Діано, ти повинна усвідомити одну дуже важливу річ, – розпочав Майк, пережовуючи слова, – поряд із земною цивілізацією розвивалася інша – цивілізація Пір року. Вона складається з п’яти племен, які, за легендами, із споконвіку жили відсторонено від звичайних людей.

– То ви незвичайні? – ушпигнула Діана, не стримавшись.

– Не «ви», а «ми». Ти також належиш до нашого світу, і до того ж граєш у ньому далеко не останню роль.

Діана вже про це здогадувалася, але грати в якусь таємничу роль в неї не було жодного бажання.

– То чим ми відрізняємося, гм-м, від звичайних людей? – прискіпливо запитала вона.

– Майже нічим, – Майк склав руки на грудях, – окрім того, що ми як відфотошоплені, живемо довше й не хворіємо. Впевнений, хоч яка болячка вирувала навкруги, вона тебе оминала семимильними кроками.

Це правда, Діана жодного разу не хворіла. Списувала просто на міцний імунітет, та й усе. І до чого тут ця «супергероїка»?

– Довше живемо – це наскільки?

– На дві-три сотні років.

– І ніхто не помітив зі ЗВИЧАЙНИХ людей, що серед них живуть такі НЕЗВИЧАЙНІ Пори року, чи хто ви там?

– Ну, по-перше, ми майже не висовуємося, особливо в дорослому віці, а якщо й висовуємося, то не заводимо близьких стосунків із людьми. Це не заборонено, але який сенс, якщо ми все рівно проживемо довше?

– Окей, а по-друге?

– А по-друге, людська влада знає про наше існування, але судді заключили з ними договір на взаємовигідних умовах.

– І яких це таких умовах? – знаючи, як працюють ЗМІ, що можуть із будь-якої незначної новини зробити сенсацію, Діані важко вірилося, що вони ще ніколи й словом не обмовилися про ці загадкові Пори року. Нонсенс якийсь.

– А про це ти дізнаєшся набагато пізніше, – відрубав Майк. – Якщо доживеш, звісно, з такою то уважністю… Інше питання, – повів далі він, не зважаючи на її обурене лице, – чим ми відрізняємося між собою?

– І чим же? – пробурмотіла вона, задивившись на палахкотіння свічок за спиною Майка.

– Пори року – це ж умовне поняття, яке чітко розділяє п’ять племен по зовнішнім та внутрішнім рисам. От я, наприклад, належу до Зимнього роду. Моя зовнішність і, гм, характер презентує й інших представників Зими. Тіна, до речі, також Зимня.

– Гар-р-разд, – протягнула Діана. Поки що ця історія сприймалася нею як цікавезна казочка на ніч, не більше. Але якщо на мить припустити, що це можливо, то… – Денис тоді Літо? – Майк ствердно кивнув. – А Літні не повинні бути, ну… теплими, як сонечко?

– Діано, ти повинна розуміти, що завжди є місце виняткам. Зовнішньо Денис сто відсотків Літній, а от внутрішньо… Це як гроза влітку, чи засуха, чи повінь, – Майк змахнув рукою.

– Вікторія тоді також Літо?

– Вікторія? – він чомусь наморщив чоло.

– Сестра Дена, – роздратовано уточнила Діана. – Якщо це спадкове, то вона також повинна бути…

– Ні, – урвав її Майк, – вона звичайна. – Випереджаючи Діанине заперечення, він сказав, як відрізав: – Денис є усиновленою дитиною.

– Як це? – Діана застигла в заціпенінні. Вона вперше про це чує.

– Ти не знаєш, що таке «усиновлений»?

– Та знаю я! Просто це… несподівана інформація…

– Пригрів батько Вікторії змію під боком, угу… – Майк подивився вбік.

Запанувала тиша.

Майк видихнув і швидко продовжив:

– Мей – Весна, Даф, якщо ти її знаєш, – Осінь, а Руслан той - Єдиний, ну ти й так це зрозуміла, сподіваюся.

– І в нашій школі багато таких?

– Ні, – Майк почухав за потилицею. – Ваша школа більше для звичайних людей, просто дехто з нас вирішує навчатися й за людською програмою, щоб не відставати в земному прогресі абощо.  

– А Єдині – це типу дивергенти? – глузливо запитала Діана.

– Якщо ти маєш на увазі об’єднання рис усіх Пір року, то тут спірний момент, – натягнуто відповів Майк, явно не зрозумівши відсилки. – Ваш рід, як гласить історія, – він постукав по книзі, – з’явився водночас із іншими. Але хтось колись в давнину, либонь, не зміг вас додати в одну з чотирьох систем, бо зовнішність у вас абсолютно рандомна. Однак є декілька спільних рис: ви, Єдині, не можете засмагнути на сонці, ваша температура тіла як у звичайних людей – 36,6 градусів.

Відповідаючи на німе запитання Діани, Майк гарячково промовив:

– Так, ти недарма тоді так здивувалася: я холодніший за тебе. Моя температура тіла 34,6 градусів. У Весняних же – 36, у Літніх – 37, а в Осінніх – 35,6 відповідно. Ось… – Майк застукотів по пергаменті. – До того ж, Єдиних зазвичай вирізняє стриманість, якої тобі, Діано, бракує. Це не мій родовід потрібно було перевіряти, а твій, – раптом додав він, гидливо скривившись.

– Хтось сумнівався в тому, що ти справжній Зимній?

– Бачиш, Діано… – він нахилився до неї й судорожно прошепотів: – Я народився із ось цим шрамом в обрисі серця, а це особлива прикмета Єдиних. Тільки у вас є такі мушки, з ідеальними лініями. У тебе вона ж на правому плечі, – Діана здригнулася від такого точного попадання в ціль. – Тому не мене потрібно було перевіряти, а тебе. Пам’ятаю, твоя мама також була з дивацтвами, – Майк натягнуто посміхнувся, відхиляючись. – Але ваш рід дуже древній, особливо твого тата, тому до тебе не прискіпувалися.

– А чому нас взагалі перевіряли? – Діана відчула, що зараз вона почує інформацію, яка переверне її життя з ніг на голову.

– Тому що… – Майк провів язиком по губах, нервово їх покусуючи.

– Тому що «що»? – нетерпляче перепитала Діана, подумки намагаючись заспокоїти розбурхане серце.

Майк перегорнув сторінку, де у всій красі повстала кольорова ілюстрація. Перше, що кинулось дівчині в око: нищівний вогонь, який спопеляв хатинки, а далі – люди з мечами.

– Діано, колись був час, коли ми самі себе ледь не знищили, – розпочав він тихим охриплим голосом, дивлячись прямісінько на неї. – Пори року ніяк не могли вирішити, хто сильніший, чи ба, гарніший. Війна тривала не одне століття. У результаті нас залишилося зовсім мало, та й зараз нас крапля в морі серед звичайних людей, але не суть… – Майк видихнув, ще раз перегорнувши сторінку.

На ній напівколом скупчились люди в чорних мантіях. Позаду них виднівся на підвищенні оздоблений золотом трон.

– Це, – Майк тикнув на картинку, – судді. Їх обрали шляхом жеребкування ті, хто вижив. Було вибрано по п’ять суддів із кожного племені Пір року. Всього двадцять п’ять. Вони довго засідали біля круглого столу й нарешті оголосили: Пори року правитимуть по черзі. Раз в двадцять років буде проводитися жеребкування і обиратиметься Король чи Королева, щоб нікому не було образливо. Але це стосується тільки перших вісімдесяти років, коли правлять Весняні, Літні, Осінні та Зимні відповідно.

– А з Єдиними що? – Діана слухала цю розповідь з відкритим ротом.

– Я би на місці суддів Єдиним взагалі заборонив би наближатися до корони, – різко відповів Майк.

– І що ж з ними не так? – Діана нервово захихотіла.

– Усе з вами не так. Із вами пов’язано дуже багато таємниць, які досі не розгадані. Наприклад, хто розпалив вогнище конфлікту? Мені здається, що це були саме Єдині… Але правди ми вже не дізнаємося.

– Коли здається… – Діана запнулася, зловивши на собі лютий погляд хлопця. Вона пирхнула й натягнуто запитала: – То що з Єдиними там? Поза бортом залишилися?

– Якби ж то... Судді вирішили, що Єдині будуть закривати цикл правління. Але є одна заковика: вибиратимуть тільки Королеву. Плюс до всього, її вибиратимуть задовго до початку правління, за двадцять років, якщо бути точніше, із немовлят. Мабуть, щоб правильно вас виховати, – він іронічно похитав головою. – На додачу до всього, тільки у Єдиних є особистий охоронець з племені Зими, обраний водночас із майбутньою принцесою.

Від цієї оповіді у Діани щось противне зашкрябало між лопатками.

– Така увага до Єдиних… – пробелькотіла вона.

– І недарма, Діано, – Майк із гуркотом закрив книгу, відсунув її вбік, а сам підсів ближче до Діани. Він збуджено зашепотів: – Судді розуміли, що останні роки циклу дуже вразливі. Цілком може з’явитися небезпека, яка здатна зламати систему. Якщо це зробити в останні хвилини циклу, можна збудувати новий… А принцеса, чи то пак, Королева Єдина дуже цінний гравець. Тому її потрібно всяко оберігати.

– Чи стежити за нею… – вихопилося з Діани. Майк на ці слова ошелешено застиг. Він що, не розмірковував про це в такому напрямку? Ото вже… Через секунду Діана натягнуто мовила: – Добре, якщо на мить допустити, що ця вся історія правдива, до чого тут я?

– А ти порозкинь мізками, Єдино, – Майк роздратовано зіжмурився.

Діана рвучко випросталася, відчуваючи, як німіє кожна клітинка її тіла. Майк же ж не хоче сказати, що вона… Діана раптом гучно розреготалася.

– Ти чого? – запитав Майк, дивлячись на неї, як на божевільну.

– Я – та сама принцеса? – промовила Діана, борючись із гортанним сміхом. – Ти це хочеш сказати? А ти, типу, мій охоронець? Ха-ха… – вона закрила лице руками. – Що за маячня?! – раптом вигукнула вона, встаючи на ноги. Це було її помилкою: від хвилювання миттєво закрутилося в голові. Діані довелося навіть рукою вхопитися за книжкову шафу, інакше б гепнулася на підлогу. Майк піднявся слідом.

– Це чиста правда, Єдино, – твердо сказав він, підійшовши впритул.

– Ми живемо у двадцять першому столітті, де королівства з твоїх балачок уже давно в минулому, а на карті чітко окреслені кордони держав! Якого біса ти мені зараз казки за чисту монету видаєш, а?!

Майк застиг, очманіло дивлячись на Діану.

– Казки, кажеш? – він гучно ковтнув. Продовжив стишеним, розпачливим голосом: – Мої батьки через такі КАЗОЧКИ… життя втратили… захищаючи тебе, до речі!

Діана у цей момент почувалася так, ніби її з усієї сили штурхонули в бездонну похмуру прірву.