Рецензія «епоха розбрату», том 1, Давид Папоян

Уявіть брудну сепію кольорів, загартовані середньовічні замки й міста, дзвін сталі та запах згарищ, що розноситься навколо широких володінь сім‘ї Артус. Молодий, амбіційний та прогресивний принц Гарет повертається додому в компанії сестри Аннет з далеких земель Крагосу. Обидва прагнуть перепочінку та воз‘єднання з сім‘єю і всього цього вони будуть позбавлені протягом усього сюжету книги.

Якщо ви звикли до лінійності квестів у рольових іграх та неоднозначних моральних виборів — то легко і швидко зануритися у хитросплетіння інтриг, заговорів, таємниць та розбрату, що панує не лише на володіннях нового молодого лорда Артуса, а й за його межами. Герой на кожному кроці стикається з проблемами короівства і його жителів, що назбиралися не лише за час його відсутності. Рейдерство на дорогах, таємничі напади, пропажа молодшого брата та чутки про жахливих створіннь радо зустрічають Гарета. Його шлях правління і ті ідеали, які він хоче привнести додому намагаються зрушити столітний вузол конфліктів між трьома расами. А зрештою відкриває набагато страшнішу загрозу для всього живого.

За боротбьою (не лише фізичною, а радше ідеологічною) у творі Давида Папояна дуже цікаво спостерігати. Сіра мораль, сумнівні ідеали і жорстокість нависають над цим темним фентезі. Світ змальований у «Епосі Розбрату» живий, обґрунтований, атмосферний. Він до болю знайомий всім, хто полюбляє подібний жанр, але не лишений авторської вигадки, цікавих рішень та внутрішньої автентичності. Якщо налати твору часу розхитатися, то вам неодмінно сподобаються заряджені «рушниці», що зіграють у кінці сюжету. Фінальний вибір героя та епілог залишать приємний післясмак роздумів, теорій та здогадок на (сподіваюся, не менш епічне) продовження історії.

Я взявся за цей твір в рамках «марафону», проте виявив, що давно мав його в переліку «збережених для прочитання». І я радий, що зміг прочитати його цілком. Так, перші сцени і розділи дають уявлення про тон історії, жанр та дуже відчутну стилістику і атмосферу. Але по справжньому починає зачіпати в міру того, як розгортається світобудова: напівкровка таємничих  а‘сокків, походження рейдерів, байдужість і жорстокість людських королівств. Арка з містом взагалі звужує і парадоксально розширює лор світу з його упирями, магією води й природи та соціальних крахів всередині спільнот людей.

Вже під кінець, автор вдало надає інфодампи через дію та персонажів, в той час як на старті, ними рясніє початок кожного розділу чи сумнівно довгих оповідей другорядних персонажів. Не те, що ти цьому не віриш, але темп оповіді часто збиває саме розкриття лору для героїв, які дарма цього не знають. А читач підозрює, що ця історія саме для нього, а не для персонажів світу «Епоха розбрату».

Інколи я губився в часах. Тобто деякі розділи починаються у Present simple/Present continuous, а вже з другого чи третього абзацу переходить у Past Simple. Мені це збивало занурення, особливо на початках розділів.

Та віддам належне, що це ледь не єдине, за що зачіпалося око у тексті. Він простий, лаконічний, абсолютно відповідає темпу і тону історії, та багатий на цікаві вирази. Погляд плине по рядках і не стопориться на одруківках чи помилках. На мій рівень, мені сподобалися.

Окремо відзначу дуже гарні дуети персонажів, як наприклад між упирем Ксантусом та головним героєм, між членами Братства Лінча, між храмовником а‘сокка та горняком Болтоном. Жіночих персонажів для себе загубив в підступному тумані, що охоплює останні розділи. Тому фінальний вибір Артуса для мене базувався не на прив’язці чи співпереживанню до них, а радше на масках: мати, сестра, коханка. І якщо сестра Аннет привертає увагу та вирізняється на фоні решти, то її для мене було дуже мало. Так само, як не вистачило мені часу прив’язатися до Еліс. Її вихідка в місті зі стражниками дуже яскрава (і в буквальному сенсі), та все ж їх взаємини з молодими лордом для мене лишилися надто холодними. Повсякчас, я мав надію, що це матиме розвиток в продовженні, але поки ми говоримо лише за завершений текст першого тому.

Я раджу книгу «Епоха розбрату», не лише поціновувачам жанру. Через атмосферу, цікавий світ та брудну палітру моральних виборів, між тим, що легко і тим, що правильно. Це самобутній твір, який здатен занурити вас у постійну подорож з неймовірним каскадом ускладнень, з кожною новою частиною. Він лишає час на власні міркування, щодо вчинків Артуса і байдужого світу навколо. Що дуже часто перегукувалося і з моїм досвідом в житті. Можливо я не озброєнний лорд, що вступає у боротбу з вурдулаками. Проте причини і наслідки таких двобоїв схожі і в мене на службі, і в нього на сторінках твору Давида Папояна. Можливо, ви відчуєте схоже відчуття. 

Приємного читання.